Про правду І кривду icon

Про правду І кривду



НазваниеПро правду І кривду
Дата конвертации25.10.2012
Размер176.92 Kb.
ТипДокументы
источник

ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ


Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?

— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.

— Ходім на суд.

— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.

— Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що йшов.

— Здоров, чоловіче добрий!

— Здорові!

— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їмпан. А небіж і каже:

— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

— Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його:

— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.

Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:

— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.

— Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. "Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б".

Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:

— Ти що сьогодні наробив?

— Е... я такого наробив, що там хоч що хай роблять,— не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.

— Добре ж ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.

— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!

— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.

— Е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!

— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.

— А як же?

— Як хто викопав той кущ малини, що росте посеред города,— буде вода на весь город.

— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.

— Е... я такого наробив, що хай там хоч що не роблять — нічого не подіють! У такім-то королевстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

— Добре ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше.

— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: "Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю".

Пішов. Приходить до греблі, а там пан б'є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

— Е-е, пане! Б'єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?

— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.

— Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: "Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води". Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.

— Що це ти, бабусю, несеш?

— Воду, синочку.

— Дай же й мені напитись.

— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без води.

— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:

— Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,— може, вилікую її.

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:

— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!

— Усе ж скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:

— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.

Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилаэ спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

— Із якого города?

— З такого-то.

— Як прозиваєшся?

— Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.

— Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А на-послідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.

^

МУДРА ДІВЧИНА


Десь в одному селі жил собі чоловік та жінка. Була у них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра та розумна,, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Веі на селі звали її за це "бідовою". Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже й старостів — от сватати прийдуть.
Одного разу старих десь не було дома, ириходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідало собі на лаву. Почали балакати з дівкою й оповістили їй, чого прийшли.
— Що ж,— каже дівка,— тепер немає вдома ні батька,
ні матері, скажу сама: чи так, чи інак — краще приходь
те іншим часом, як будуть старі дома.
Старости потерлись, пом'ялись, а з хати не йдуть, мов ще чогось ждуть. Тоді дівка й питає:
Ви, люди добрі, з дороги голодні, певно,— чи не ве-
рекусили б чого хоч трохи?
Од хліба  й солі  не  будемо  одмовлятись,— сказав
один староста.
Даси — перекусимо й спасибі екажемо, а не даси —
воля твоя.
То й гаразд,— каже дівка.— А чого ж вам подавати, чи одбутного чи прибутного, а чи того, що втору дивиться?
Ззирнулися старости з молодим та й не знають, що відповісти. Далі староста й каже:
То давай уже хоч і того, що вгору дивиться.
Хутопько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі п полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів їсти.
Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не ввяв. Дивна була їм ця загадка, а ще дивнішого здалася сама дівка.
Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб її на чомусь приткнути. Так куди тобі,— котрий що б не сказав або пе спитав, то вона так розумно, гостро й до шмиги йому відріже, що той тільки очпма клі-пас та раки пече.
Староста й каже:
- Годі у піжмурки грати, краще розтовгшач нам, дівчино, що то воно визнача — одбутне, прибутне і те, що лгору динитьсяі
— А он  воно  що,-— одмовля  дівка,— сало — одбутне,
бо ним  усякі зачіпки одбувають; молоко-дійпо — прибут
не, бо ним хоч і одбувають всякі зачіпки, але ж і воно
прибуває  в  господарстві,   коли   хто   корови    свої   дійні
має;  що  вгору дивиться — цибуля,   бо  коли  вона  ще в
грядках восени стирчить, то мов  хто  з землі угору ди
виться.
Пореготались та подивувались староста, що такої немудрої загадки не знали, і ладнаються йти до господа. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:
Скажіть же мені, що ви за люди й звідкіль родом?
А то як прийдуть батько та пати, то я й не знатиму, що
їй про вас казати.
Мене, - каже  староста,— прозивають  Кущем,  під старосту Лопухом, а молодого — Ломакою, старі ваті про нас чували.
Е, коли так, то й я вас усіх трьох знаю,— каже дівка,— під кущем я спати лягала, лопухом від сонця себе закривала, а ломакою спиці з череди проганяла: знаю вас усіх, знаю!
Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялись її ще займати, щоб чим кращим, бува, не повітала.
Віддала дівка старостам хліб, попрощались вони з нею і пішли до свого села та всю дорогу дивувались з бідовій дівки.
Прийшов ото молодий додому та й хвалиться батькам, як і що було у старостів з дівкою. Зареготав старий та й каже:
- Бо то, сину, ви усі троє були дурні, а вона розумна. Коли хочеш знати, отак завжди розумні люди угадують дурнів.
— Ні, тату, мж не дурні, але ж з нею і сам дідько бо лотяний не збалакає,— одмовив син.
- І гаразд,— каже старий,— коли ти й справді розумний, то візьми сивого барана, пожени на ярмарок, продай не продай, солі купи, випий і закуси та- ще й додому барана приведи. Коли це зробиш як слід, ти, виходить, розумний, і дівка буде твоя, а як же ні — ти дурень, і не
тобі вона судилась.
Жене ото парубок барана на ярмарок продавати та все мізкує: як би його продати так, щоб упасти й не забитись, щоб кози були ситі й сіно було ціле, як його батькові хочеться.
Трапилось йому гнати свого барана якраз тим селом, де жила бідова дівка. Згадав він дівку та й думає: «От би хто одгадав батькову загадку».
Тільки він подумав це, аж чує, щось неподалік від нього кашлянуло.
— Кахи, чорнявий, озирнись-бо, лукавий!
Озирнувся парубок, дивиться, аж це та бідова дівка,
стоїть коло криниці, воду бере.
— А чого це ти, парубче, такий сумний?
— Еге, чого!.. Ти б не була смутною, коли б тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати не продати, випити, закусити, солі купити та ще й цілого барана додому пригнати,— а я, бач, не дійду своїм розумом, як це зробить,— каже парубок.
А дівка йому:
- Ось послухай мене, дурної, то, може, чи не порозумнішаєш. Як приженеш ти барана на ярмарок, позич у кого гарненько ножиць, обстрижи вовну з його, продай її, за ті гроші випий, закуси, солі купи, а обстриженого барана додому батькові поженеш.
Зрадів парубок, зареготав, аж у долоні сплеснув, навіть дівці за пораду не подякував та мерщій потурлив барана на ярмарок.
Зробив на ярмарку усе, як йому було раджено, і повернувсь додому дуже веселий, що батькового барана продав не продав, випив, закусив, солі купив, ще й барана цілого назад пригнав.
Увіходить у хату, а батько й питає:
Ну, що, синку, поярмаркував:
Поярмаркував, тату, та ще й як — усе зробив, як веліли,— одказує син.

А хто ж це навчив тебе так зробити? — питається
старий.
Хе! А хто ж? Сам! Голову маю, ну й додумався, як і що.
— Ну, аби так,— каже батько,— тільки ж мені здається, що тут не без чужого розуму обійшлося, бо я тебе гарненько знаю!
Другого дня заходить до батька молодого їх сусід, що підстаростою був, та й питає:
- А що, чи продав наш князь барана?
— Ні,  не продав,  і я й не  велів продавати,  а тільки загадував йому наздогад,  ума  вивідував:  продати  не продати,   випити,   закусити,   солі  купити   й   барана   назад пригнати, ну, він так і зробив, а хіба що? — запитує старий.
-Та, бачте, свате, трапилось мені, йдучи на ярмарок, одпочивати в однім селі, під вербою коло криниці. Дивлюсь, жене наш князь барана на ярмарок. «З ним і піду»,— подумав собі. Коли це дівка, що брала воду, кашлянула нашому-таки князеві та й питає — чого такий сум
ний. А він і одмовляє їй: «Еге, чого! Ти б,— каже,— не була смутною,  якби тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати й не продати, і випити, й закусити, і солі купити, та ще й барана додому пригнати, а я, бач, не дійду своїм розумом, як це зробити». От дівка й радить йому, щоб він, пригнав барана на ярмарок, обстриг
його позиченими ножицями, вовну продав, за ті гроші випив, закусив, солі купив, а обстриженого барана додому пригнав. Придивляюсь я до цієї дівки, аж це та сама, до якої ми сватати вашого-таки парубка водили. Таке-то мені трапилось бачити й чути, тим і забіг розпитати — як і що тут у вас?
Так ось воно як! Сину, сину,   а йди лиш сюди! — гукнув старий на парубка.
Так ото воно як, сину! Це гарно, дуже гарно! А ти ж мені казав, що своїм розумом дійшов, додумав?! Дурень же ти, сину, дурень, та ще й брехун великий. Хіба ж ти, сину, забув, що кажуть люди: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Але щоб таким дурнем та
брехуном не згинути, то бери мерщій старостів та йди до тієї ж таки дівки й добувайся від неї слова. Дівка вона, бачу,  розумна, кажуть, і роботяща:  буде тебе  на  розум наставляти в гоподарстві, і все буде гаразд, віку доживешь по-людському, а як же візмешь таку, як і сам, овечку, то й кури тебе, як я вмру, загребуть.
Знов старий заслав старостів до бідової дівки, навіть і сам не полінувався піти туди, щоб допомогти зробити діло як слід.
  Той посватали ту дівку.

^

КРАСНИЙ ІВАНКО І ЗАКЛЯТЕ МІСТО


Жила, де не жила, одна жінка, що одного разу без нікого подалася в місто — до самої столиці. По дорозі перестрів її якийсь чоловік та й каже:

— Жінко, я знаю, що ти бідна, і я тобі радо допоможу, якщо будеш згодна продати мені те, про що ти не знаєш. Погодишся — зроблю тебе багатою і ти більше ніколи й ні в чому не будеш терпіти нестатків.

Жінка довго думала. Що то може бути, про що вона нічого не знає! І як можна продати таке незнайомому чоловікові? Думала, думала, але ніяк не могла вгадати, про що вона нічого не знає. А та жінка вже була з дитиною, чого ще не знала. Незнайомий чоловік те знав, бо був сам нечистий. І жінка сказала, що вона за велике багатство згодна віддати йому те, про що тепер нічого не знає.

Коли повернулася з міста, в її хаті було повно грошей, усякої їжі, що чорт понаносив. Та невдовзі жінка зрозуміла, що вона само-друга: перша — то сама, а друга — те дитинча, що в ній ворухнулося. Дуже засмутилася вона: лише тепер прийшло їй на гадку, що продала якомусь чоловікові ще не народжене дитя.

Настав час, і жінка народила дуже гарного хлопчика, якого назвала Іванком. Хлопчик ріс, як із води, і ставав усе гарнішим. Серед сільських дітей файнішого й не було. Мати жила добре і віддала його до школи. Хлопчик гарно вчився. Але мати плакала та плакала: боялася, що одного разу прийде той чоловік і забере від неї найдорожче. Що тоді буде з хлопчиком? З чоловіком, що купив дитинча, не було домовлено, якого дня він прийде за тим, про що вона нічого не знала. І бідна мати не могла збагнути, коли вона має розлучитися зі своїм синочком. А хлопчик помітив, що мати часто плаче, і одного разу спитав її:

— Чому ви, мамо, плачете та плачете? Не маєте що плакати, бо в нас усього досить!

— Дорогий синочку, — відповіла мати, — я плачу тому, що продала тебе ще тоді, коли ти не народився. Той чоловік, що тебе купив, і дав мені велике багатство, певно, чорт. А тепер не знаю, коли він прийде, аби тебе вирвати з моїх рук навіки.

Хлопець засміявся.

— Не бійтеся, мамко моя рідна, нічого не трапиться, і не плачте зі страху за мене! Хлопець повернувся до науки. Але слова матері все-таки запали йому в душу. Якось він пішов до Діда-всевіда і розповів йому про материну журу. Як мудрець, старий дав знати хлопцеві, що, коли той буде мати двадцять років, за ним прийде додому повно щезників. Але вони не візьмуть його — най тільки ні з ким не стає до бесіди, ні на чиє слово не відповідає, кого б не побачив.

Хлопець добре зарубав собі на носі дідову пораду. Коли він підріс і сповнився йому двадцятий рік, до хати справді напливло повнісінько чортів у подобі всяких великих панів. Вони просто з порога починали з молодим господарем бесіду, але він не говорив нічого. Чорти дуже розсердилися і з великої злоби позривали з хати дошки, потім пощезали.

Вночі вони повернулися, вхопили хлопця з постелі та й віднесли на чортівську гору. Там страшенно сікли його нагаями і все кликали: «Іване!», аби він відізвався. Та Іван мовчав як риба і його шмагали ще лютіше, гадаючи, що хоч так примусять заговорити. Але хлопець пам'ятав пораду Діда-всевіда і не відзивався на жодне слово. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій.

Змучений, ледь живий, спускався хлопець-неборак з чортівської гори до проклятого міста, яке лежало недалеко й називалося Проїм. Зійшов у місто і побачив великий палац. Завернув просто туди і зайшов до світлиці. Побачив там постіль, що вже була розстелена, і ліг. А треба сказати, що той палац і всі світлиці в ньому були такі чорні, як вугілля, бо на тому місті лежало прокляття.

На другий день рано хлопець пробудився, і до його світлиці зайшла якась чорна, як вуглина, панночка. То була принцеса, але й на ній лежало прокляття, і від того вона почорніла. Панночка принесла Іванкові калача і почала до нього говорити. Але наш Іван, за мудрою порадою, не сказав ні слова — боявся й тої дівки. Тоді панночка мовила:

— Виджу, що ти боїшся мене, тому не говориш. Але вже й дотепер ти мені допоміг, аби скинути прокляття. Бачиш, я цілком була чорна, а вже ноги в мене побіліли до колін. Зовсім чорна була і світлиця, а від твоєї терпеливості, стійкості трохи побіліла. Ти лише не піддавайся, не виказуй слабості — будь мужнім, як і був, то все місто Проїм визволиш із прокляття.

Такі слова додали Іванові хоробрості, та у нього з рота і тепер не вихопилося й словечка. Він з'їв калач, який принесла панночка, і не виходив зі світлиці.

Настала друга ніч. Десь коло півночі чорти знову вхопили хлопця з постелі та віднесли на чортівську гору. Спершу красно просили його — най до них заговорить, але Іван не піддавався. Чорти скипіли лютим гнівом, прив'язали хлопця до олов'яно-сірої лавиці й відшмагали залізними палицями. Молодий хлопець од страшного болю мало не вмер. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій. Змучений і заслаблий, він спустився з гори і пішов просто до палацу, в якому був перед тим. А палац світився вже наполовину, лише друга його половина була досі чорна, як вугілля. Іван сяк-так дотягся до знайомої світлиці, знайшов два калачі, ліг собі у постіль і заснув глибоким сном.

На другий день рано до молодого хлопця зайшла та сама панночка. Тепер її тіло вже було наполовину біле. Дівчина й цього разу заговорила до Івана, а він усе мовчав і цілий день нікуди не виходив.

Настала третя ніч. Опівночі знову з'явилися чорти, виволокли Івана з постелі та й винесли на чортівську гору. Спершу говорили з ним по-приятельськи і обіцяли гори-доли, аби лише заговорив. Та Іван не піддавався, стояв на своєму. Побачили чорти, що ніяк не годні дати ради з молодим легенем, прив'язали його до залізно-cіpої лавиці, схопили вогняні нагаї та й відшмагали знову. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й залишили Івана напівмертвого. Він ледве-ледве міг устати з лавиці й дотягтися до того палацу, де уже два дні знаходив притулок.

Тепер світився весь палац. Іван зустрів ту дівчину, що спочатку була цілком чорна. Вона вже була біленька і врочисто, з якоюсь короною на голові, прийняла його. Принцеса сердечно дякувала Іванові за те, що він один не здався нечистій силі й тим зняв прокляття з міста Проїма. Іван ліг у постіль, а біла дівка тут же закликала лікаря. Його тіло помастили цілющою мастю, і від неї Іван цілком видужав.

Тепер уже хлопець зрозумів, що дівчини не треба боятися, бо то — чиста душа. Почав з нею говорити та й дійшло до того, що закохався в принцесу. Полюбився і дівці Іван. Царська донька дала йому знати, що якби побралися, він був би коло неї за царя Івана, бо вона — єдина спадкоємиця царського престолу. Та Іван, хоч дуже любив дівчину, відповів їй так:

— Добре б то було, але я хотів би позвати на весілля й мою рідну маму — не хочу оженитися без її поради.

На те принцеса мовила:

— На простому возі ти і за сто років не доберешся до матері, а як справимо весілля, то станеш царем, і тоді в чарівній кареті поїдемо разом до твоєї мамки та й привеземо її сюди.

Іван на те погодився, і молодим справили таке весілля, що кращого і більшого, напевно, ніхто у світі не бачив. Потому привезли Іванову маму й жили собі щасливо. Либонь, живуть і нині, коли їм судилося.
^

КАЗКА ПРО ЖАР-ПТИЦЮ ТА ВОВКА


Було в одного царя три сини — два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства. Батько й каже:
— Вибирайте собі коней з табунів яких завгодно і їдьте куди хочете.
От пригнали ті табуни, почали вони вибирати.
Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший узяв найпоганішого коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою. Їдуть та їдуть. Коли дивляться — стоять три стовпи, і від кожного стовпа йде дорога: одна просто, друга наліво, а третя направо. На тих стовпах було щось написано, вони й під'їхали прочитати. На однім стовпі значилось: "Хто поїде цією дорогою, той сам буде ситий, а кінь його голодний"; на другім: "Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий"; на третім: "Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з'їсть". Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний; середульший по тій дорозі, що сам буде голодний, а кінь його ситий; а менший — по тій, що вовк коня з'їсть.
Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч йому й каже:
— Злазь з коня, я його з'їм!
Нічого робити — узяв парубок сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув. Коли це доганяє його знову той же таки вовк.
— Сідай, — каже, — на мене і кажи, куди везти. А той йому й каже:
— Вези, куди сам знаєш!
Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а у тій клітці сидить птиця така, аж сяє. От парубок як уздрів її та й каже вовкові:
— Як би мені добути цю птицю?
— Іди, — каже йому вовк, — та полізь по стовпі, та не берись за шнурочок, а прямо бери клітку.
Пішов той, заліз на стовп, та замість клітки і зачепив рукою шнурочка — коли це дзвоник: дзень-дзень-дзень! Вибігають сторожі, що стерегли птицю, та до нього:
— Чого тобі треба?
— Хотів,— каже він їм, — птицю забрати.
А сторожі й кажуть йому:
— Це не проста птиця, а жар-птиця. Коли хочеш, щоб ми її дали, приведи нам коня до половини золотого, до половини срібного.
Пішов від них парубок, а вовк і питає його:
— Де ж птиця, що ти хотів добути?
— Нема! — каже той. Розказав йому все, як було, і що треба привести коня до половини золотого, до половини срібного.
— Сідай же, — каже вовк, — швидше, та поїдемо.
Сів він на вовка, і поїхали. їхали, їхали,—от вовк і привіз його знов-таки у ліс, а в тім лісі стоять усе кам'яні конюшні, а в конюшнях іржуть коні. Вовк і каже парубкові:
— Іди ж в оцю конюшню та бери першого коня, та не за уздечку, а за гриву.
Пішов той у конюшню та й забув знову, що йому наказував вовк, бере коня за уздечку, а удила тіль ки — брязь-брязь...
Тут зараз і вискакують сторожі до нього:
— Чого тобі треба?
— Хотів вивести коня.
— Е, привези нам панну, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді візьмеш коня.
З тим і пішов парубок від них. Прийшов до вовка, а він його і питає:
— Де ж кінь?
— Нема! — та й розказав йому, як було і чого вимагали від нього сторожі.
— Сідай же швидше, та поїдемо, — каже вовк.
От поїхали. Вовк і привіз його знов у гай дубовий. Коли дивляться — аж по горі ходить панна з дівчинкою, своєю служницею.
— Іди ж,— каже йому вовк, — до тієї панни та скажи їй, що тобі дуже хочеться пити: нехай вона пошле ту дівчинку по воду, а ти бери її на оберемок та й неси до мене.
Пішов парубок до панни та й просить її:
— Пошліть, панно, по воду — дуже пити хочеться. Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату; він відмовляється, що йому не можна зайти.
— Візьміть та пошліть дівку по воду.
Та й послала, а він тоді як ухопить її на оберемок та мерщій до вовка, сів на нього і полетів, як птиця. Прибігли до того місця, де він виводив коня до половини золотого, до половини срібного, вовк став та й каже йому:
— Я ж перекинусь панною, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня до половини золотого, до половини срібного, то сідай на нього та й їдь швидше по цій дорозі, що до жар-птиці; я дожену тебе.
Так і зробили. Вовк перекинувся панною; парубок узяв його, підвів до сторожі та й проміняв на коня до половини золотого, до половини срібного. Потім посадив на коня панну, ту, що вподобав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці. А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати. От наївсь наш вовк гарно та й каже їм:
— Випустіть мене трохи погуляти.
Вони й випустили його, та тільки що випустили — він зараз і перекинувся вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі наздоганяє парубка аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:
— Я ж знову перекинусь — конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи,— а то буде лихо.
Він так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і подався. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну понад глибоким яром, та й сів відпочити, а коня пустив пастися. Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить його:
— Не засни ж, будь ласкав, а то буде лихо.
Коли дивиться вона: їдуть двоє, вона зараз до парубка — аж він уже спить. Давай вона його будить : будила-будила — ніяк не розбудить. От під'їхали туди ж і ті парубки.
— Дивись-но, — каже один, — це ж наш брат-дурень. Давай укинемо його в яр, а коня, жар-птицю і красну панну візьмемо собі!
Так і зробили, як сказали: укинули брата в яр і покинули там, а коня, жар-птицю і красну панну узяли та й поїхали.
Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж нікого нема, а понад яром сорока літає.
От він зараз до сороки та й каже:
— Не літай ти понад яром, а принеси краще води цілющої й живущої, то я тебе не забуду.
— В чому ж я тобі принесу? — питає сорока.
Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив'язав сороці до однієї ноги, другу до другої та й пустив її, а сам поліз у яр, витяг звідтіля парубка,— а він уже неживий.
На другий день прилітає сорока до вовка в полудень і приносить воду. Тоді він узяв полив парубка цілющою водою, зцілив його, а далі — живущою — оживив.
— Та й довго ж як я спав,— каже той.
— Якби не я, заснув би ти навіки, — обізвавсь вовк. — Сідай швидше та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною. Сів на вовка, і поїхали. Приїжджає додому, коли дивиться — стоїть перед ґанком коляска; а в тій колясці запряжений його кінь, до половини золотий, до половини срібний. Як побачив його той кінь, так і кинувся до нього, поволік з собою і коляску ту, а як побачила його жар-птиця у вікно, так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана,—їхати до вінця. Як угледіла ж вона свого парубка — зараз до нього так і кинулась.
— Ось хто мене знайшов, — каже, — за нього й вийду!
Дивиться на це диво батько і сам не знає, що воно робиться. Тут той парубок і розказав йому все дочиста, як було. А батько йому й каже:
— Роби з братами що хочеш...
Тоді він поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові засмажив цілого барана. Сорока ж та стала з ними жити.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.




Похожие:

Про правду І кривду iconВ діда й баби був синок
З давніх-давен усі покоління захоплюються чарівним світом казок. Саме через них малеча дізнавалася про правду й кривду, добро І зло,...
Про правду І кривду icon«Мои права»
Потерпевшая: я … обязуюсь говорить правду и только правду, и ничего кроме правды. Дело было так. После уроков я с девочками шла по...
Про правду І кривду iconКнига Арды 2 Библиотека Старого Чародея http
Я не верю в правду победителей. Я не верю в правду побежденных. И те и другие равно лгут. И тем и другим свойственно преувеличивать...
Про правду І кривду iconПерекладна література. Біблія (фрагменти) Легенди: про створення світу, про перших людей Адама і Єву, про потоп на землі, про Вавилонську вежу, про Мойсея. Десять заповідей. Притча про блудного сина. Притча про сіяча

Про правду І кривду iconСочинение-рассуждение «Нужно ли знать всю правду о войне» (гиа, 9класс) Вступление. Прием именительный темы. Ключевые слова. Война…,Кровь…,Насилие…,Безумие…
«Война – это, прежде всего расставания самое страшное, что война – безумное чудовище, поглощающее людей. Писатели увековечили на...
Про правду І кривду iconКонкурс школьных сочинений, посвящённых 80-летнему юбилею В. М. Шукшина Герой рассказов Шукшина, который запомнится навсегда Работу
«Хочешь быть мастером, макай своё перо в правду, ничем другим больше не удивишь» одно из высказываний В. М. Шукшина, в котором и...
Про правду І кривду iconЛекция Решение логических задач методом рассуждений Что нужно знать : таблицы истинности логических операций «И», «или», «НЕ» (см презентацию «Логика»)
Миша сказал: «Все, что говорит Коля, – правда». Директор понял, кто из них кто. Расположите первые буквы имен мальчиков в порядке:...
Про правду І кривду iconПро затвердження довідок про внесення змін до кошторисів та плану асигнувань 191 02 Про надання у власність земельної ділянки Гусаровій Н. Г 192 03 Про створення районного штабу по збиранню ранніх зернових культур у 2012 році 193 04
Про надання малолітній Переваловій І. К статусу дитини позбавленої батьківського піклування
Про правду І кривду iconРозпорядження смт. Великий Бурлук від 11 березня 2011 року №74 Про надання у власність земельної ділянки Стороженко Т. В
Ксп «Дружба», свідоцтвом про право на спадщину за законом та договором про поділ спадкового майна, керуючись ст ст. 17, 81, 118,...
Про правду І кривду iconПро затвердження положень про допризовну підготовку і про підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей
Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону України "Про загальний військовий обов'язок І військову службу" Кабінет Міністрів...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©lib2.podelise.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы