Великий льох icon

Великий льох



НазваниеВеликий льох
Дата конвертации26.10.2012
Размер251.66 Kb.
ТипДокументы
источник

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ


(Поема (містерія))

 

Три душі

 

Через село Суботів летіли і сіли на хресті старої церкви три білі пташки — три людські душі, що їх через гріхи святий Петро не пускає у рай:

Бо так сказав Петрові Бог: «Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох».

 

І

 

Перша душа, що бувши людиною звалася Прісею. Вона народилась і виросла у селі Суботові, де тоді мешкала сім'я Богдана Хмельницього. Всі любили гарну й привітну дівчинку. Пріся гралася з Юрком-гетьманенком, сам гетьман носив її на руках. А як виросла, до неї стали свататись, і вона вже готувала рушники для старостів. Та одного разу пішла по воду і перейшла з повними відрами дорогу Богданові Хмельницькому, як він їхав присягати Москві. За це її не пускають у рай.

 

II

 

Друга душа згадує про події, що відбулися після того, як петровське військо штурмом взяло Батурин — резиденцію українських гетьманів. Тоді було вбито полковника Чечеля, соратника Мазепи, і вирізано майже всіх городян, в тому числі челядь гетьмана:

Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних... Коло мене і сестре і мати Зарізані, обнявшися. Зо мною лежали; І насилу—то, насилу Мене одірвали Од матері неживої.

Дівчинку не вбили, а віддали москалям для розваги, та вона втекла і сховалася на пожарищі. Коли дівча несло воду, цар Петро І, що якраз повертався з—під Полтави, попросив її напоїти коня. За те, що напоїла царевого коня, її душу не пускають у рай.

 

III

 

Третя душа карається за те, що коли була немовлям, посміхнулась цариці — лютому ворогу України Катерині II, яка подорожувала Дніпром, пливучи на золотій галері до Канева.

Душі полетіли в ліс на нічліг.

 

Три ворони

 

На місце розкопок прилетіли три ворони, які є уособленням зла в історичній долі трьох народів — українського, польського і російського.

Одна ворона хвалилась, що накоїла лиха більше за інших, бо вона спалила Батурин, загатила Сулу козацькими старшинами (покарання Петром І спільників Мазепи), знищила силу козаків у війні зі Швецією, на будуванні Петербурга, фортець і Ладозького каналу, задушила в тюрмі славного Полуботка.

Друга ворона розповіла, що допомагала польським магнатам, Радзівіллу та Потоцькому, які брали участь у повстанні проти царату, а потім зрадили свій народі втекли в Париж. Своїми підступними діями вони

...розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту...

Третя ворона вихвалялась тим, що передушила шість тисяч душ на будівництві залізниці Петербург — Москва, добре служила московським царям — Мучителю (Івану Грозному) та Петру І, перетворила селян на кріпаків, розвела страшну силу «дворянства в мундирах» (чиновників).

 

Три лірники

 

Три лірники—каліки йшли в Суботів співати людям про Богдана, про козацькі перемоги під Яссами, під овтими Водами, під Берестечком.

Поки старці спали, почалися розкопки льоху. Хотіли знайти там скарби, що залишилися від Богдана Хмельницького, а знайшли самі тільки кістяки. Ісправник, який керував роботами, дуже лютував. Побив козака Яременка, чия клуня стояла на місці Богданових палат, було побито й калік— лірників. Мабуть, якби Богдан був живий, то і йому б перепало — «заголили б у москалі».

Москва розкопала в Суботові лише малий льох, а Великого ж того льоху Ще й не дошукалась.

ГАЙДАМАКИ


(Поема)

 

Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

«Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!»

У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

 

Інтродукція

 

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєїдержавності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили».

 

Галайда

 

Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

 

Конфедерати

 

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

 

Титар

 

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна .лібарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани:

«Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду...»

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

«Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару... «Утім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.

 

Свято в Чигирині

 

Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині».

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

«Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори».

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив:

«Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!»

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».

 

Треті півні

 

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють».

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов «блисне булава».

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє:

«Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину».

 

Червоний бенкет

 

«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали».

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною.

 

Гупалівщина

 

Повстання охопило всю Україну:

...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братнімі слов'янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

 

Бенкет у Лисянці

 

Гонтаі Залізняк керували повстянням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

 

Лебедин

 

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі—черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

 

Гонта в Умані

 

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої. Такі буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

«Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?» «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга».

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мовнавіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі. Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко—важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину».

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

 

Епілог

 

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад ніпром, співають гайдамацьких пісень.

^

До Основ'яненка

            Б'ють пороги; місяць сходить.

            Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

            Хто всім верховодив!

            Нема Січі; очерети

            У Дніпра питають:

«Де-то наші діти ділись,

 Де вони гуляють?»

            Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

 На степу козачім.

            На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

            «Де наші панують?

            Де панують, бенкетують?

            Де ви забарились?

            Вернітеся! дивітеся —

            Жита похилились.

Де паслися ваші коні.

Де тирса шуміла.

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла...

Вернітеся!» «Не вернуться!

Заграло, сказало

Синє море.— Не вернуться,

Навіки пропали!»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля.

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,—

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі.

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава.

Слава України!

Без золота, без каменю.

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

Чи так, батьку отамане?

 Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?

Кебети не маю.

А до того — Московщина,

Кругом чужі люде.

«Не потурай»,— може, скажеш.

Та що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються... Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Поборовся 6 і я, може,

Якби малось сили;

Заспівав би, — був голосок.

Та позички з'їли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мій, друже!

Блуджу в снігах та сам собі:

«Ой не шуми, луже!»

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш;

Тебе люде поважають.

Добрий голос маєш;

Співай же ім, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво.

Що було, минуло...

Утни, батьку, щоб нехотя

На ввесь світ почули.

Що діялось в Україні,

За що погибала.

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

 Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині.

Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

 Доля




Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

[9 лютого 1858,
Нижній Новгород]


Думка


Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,   

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в'яне, нудить світом.

 Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

^

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ…


(Поема)

 

Коли минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач, ліричний герой твору, і день і ніч плаче, бо кругом нього

Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають В тяжкі ярма...

Ліричний герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися, «полюбити щирим серцем» рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України. Більше того, вони, як перше, «деруть шкуру» з «братів незрящих, гречкосіїв».

Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно, замислитися над тим, що чекає його в майбутньому:

Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших...

I

Гіркою іронією пройняті рядки твору, де йдеться про властиве українському панству плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної свідомості проявляється, зокрема, і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних концепцій історичного розвитку країни:

Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані!

А реальна історія складалася не лите зі слави та з витяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки:

Раби, подножки, грязь Москви Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.

Не слід пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну:

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров'ю, німці—колоністи садять картоплю.

Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї:

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, І свого не цурайтесь.

На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і братерстві майбутнє його Вітчизни:

І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!


^

ІСАІЯ. ГЛАВА 35


(ПОДРАЖАНІЄ)

 

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святії

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова і слава

Ліванова, а не лукава,

Тебе укриє дорогим

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором своїм.

І люди темнії, незрячі,

Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, —

Се бог судить, визволяє

Довготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Тоді, як, господи, святай

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить...

Незрячі прбзрять, а кривії,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

 

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику,

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Катерина


І.

Не кохайтеся, дівчата, з москалями, бо вони — чужі люди, лихо з вами зроблять та й покинуть. Підуть у Московщину, а збезчещена й покинута дівчина гине, гинуть із горя та сорому і її батьки.

 Не   слухаючи   батьків,   Катерина   покохала  москаля   (офіцера царської армії), «як знало серденько», ходила до нього в садочок, поке не занапастила свою долю. Про неї по селу пішла «недобра слава», але вона, засліплена коханням, на це не зважала. Москалі вирушили в похід, коханий обіцяв дівчині повернутися, одружитися й робити «московкою».

Дівчина тяжко переживала розлуку, чекала та виглядала милого. Лише вночі виходила по воду до криниці. Через півроку народила сина. Люди неприховано почали сміятися з покритки (жінки, яка народила дитину поза шлюбом) та її батьків.

Москалі повернулися з походу іншим шляхом.

 

II

Сидять за столом зажурені Катрусині батьки. Мати докоряє дочці, питає, де ж її пара, де весілля. Хай іде собі в Московщину і не творить добрим людям, що в неї є мати. Хіба ж для того ростила її, щоб вона так осоромила батьків? І виганяє її з дому, хоч знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати.

Катерина благає простити її. Потім, взявши дитину, виходить із хати, прощається з батьківською оселею, розуміючи, що навіки. Бере на згадку трохи рідної землі. Довго ще про неї пліткували в селі, але вона того вже не чула.

 

III

Йде Катерина з немовлям, розпитуючи дорогу в Московщину. На ній латана свитина, на плечах торбина, а в руках — ціпок. Ніхто її не чекає й не вітає, часом доводиться ночувати з дитиною і під тином. Шляхом зустрілися чумаки. Переборюючи сором, попросила милостиню. Та не для себе — заради дитини.

Настала зима, а Катерина все в дорозі. Зустріла якось москалів, питала про свого Івана, а ті лише посміялися з неї. Під лісом побачила курінь, попросилася на нічліг.

 

IV

Свище по лісу завірюха. Лісник вийшов оглядати свою дільницю, але повернувся. І сказав, що йдуть дорогою москалі. Катерина, боса, невдягнена, кинулася з хати. У старшому впізнала свого коханого. До нього — а він знати не хоче, жене геть. Катерина спочатку благала, щоб не кидав, хоч наймичкою взяв, потім попросила сина взяти. Побігла за дитиною, повернулася, а офіцера вже немає. Сказала з відчаєм солдатам, щоб передали дитину старшому, поклали її на шлях і кинулася в ополонку. Москалі байдуже пройшли повз. Плач немовляти почули лісничі й забрали його.

 

V

Сліпий кобзар ішов до Києва й зупинився перепочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, йому давали хто бублика, хто гроші, дівчата задивлялися на гарне хлоп'я.

Їхала шляхом карета, а там пан із сім'єю. Пані покликала Івася й дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина. Карета рушила, а жебраки помолилися й пішли собі далі.

 

ЛІЛЕЯ


«За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий Цвіте!»
«Я не знаю, моя сестро».
І Цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою...
Заплакала і сказала:
«Брате мій, з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.

Моя мати... чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла... А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили...
А мене, не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде... боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий Цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердий,
Святий боже, милий!»
І заплакала Лілея,
А Цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.

1846
25 липня, Київ

Марія


У Йосипа, у тесляра, Марія в наймичках росла. Виросла, як квітка. Старий ставився до неї, як до дитини, милувався нею. А вона то вовну пряде, то козу з козенятком пасе, то в гаю, як у раю, гуляк Якось прийшов до них гість із Назарета. Був він у білому хітоні, «мов намальований сіяв». Марія принесла вечерю, сама ж не їла, лише дивилася на дивного гостя, слухала його розмову, що падала на серце. Дівчина з глеком пішла по воду до криниці, а гість за нею...

Після того як гість пішов, Марія змінилася, змарніла. Йосип на неї подивився і запропонував обвінчатися, а то можуть її на вулиці вбити. Пішла Марія під вінець, так і не діждавшись свого апостола. Люди говорили, що в місті Тіверіаді розіп'яли якогось провозвістителя месії. Марія зрозуміла, що то і є той дивний гість.

Сидять вони в хатині невеселі, Йосип майструє колиску, а Марія шиє сорочечки. Аж тут указ від кесаря — йти на ревізію у город Віфлеем. Пішли вони з Йосипом. У дорозі Марія народила Сина. Пастухи, що проходили мимо, взяли її з дитиною у свій вертеп.

В Іудеї заговорили, що збулися пророчества Ієремії та Ісаії, — народився месія. Аж тут прийшов наказ від царя Ірода, і легіон з Єрусалима став винищувати всіх хлопчиків-немовлят. Убогі пастухи допомогли Марії втекти в Єгипет.

Йосип і Марія з сином жили в очеретяній хатинці, працювали. Коли не стало царя Ірода, повернулися на батьківщину, але там усе було зруйноване. Родину Марії прихистила стара вдова Єлизавета, дальня родичка, що жила в Назареті. Син Марії ріс разом з Івасем, сином удови. Разом гралися, разом ходили, до школи. Одного разу Йосип і Марія пішли на ярмарок у Єрусалим. Кинулися, а дитини немає. Знайшли його аж у храмі, де він сидів між рабинами і научав, як у світі жить, людей любить. Радіє Марія — вона вже бачить самого Бога на землі.

Виріс син і пішов зі словом поміж людьми. А Марія все покинула — й за ним, аж поки не дійшла до Голгофи. Син «поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли!» Залишилася Марія сама, бо не стало вже нікого з рідні. Не стало й учнів Сина — сховалися, потім розійшлися.

Марія, коли біля неї зібралися посумувати учні Сина, підтримала їхній дух «своїм святим огненним словом». І розійшлися мужі по світу, і понесли слова любові й правди. Мати ж, сумуючи, померла під тином від голоду. І тільки потім її ченці возвеличили, як Царицю. А вона «мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, Й душі скорбящій і убогій».

^

На вічну пам'ять Котляревському


Сонце гріє, вітер віє

 З поля на долину.

Над водою гне з вербою

Червону калину;

 На калині одиноке

Гніздечко гойдає,—

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

Згадай лихо, та й байдуже...

Минулось... пропало...

Згадай добре — серце в'яне:

Чому не осталось?

Отож гляну та згадаю:

Було, як смеркає.

Защебече на калині —

Ніхто не минає.

Чи багатий, кого доля,

Як мати дитину.

Убирає, доглядає,—

Не мине калину.

Чи сирота, що до світа

Встає працювати.

Опиниться, послухає;

Мов батько та мати

Розпитують, розмовляють,—

Серце б'ється, любо...

І світ божий як Великдень,

І люди як люди.

Чи дівчина, що милого

Щодень виглядає,

В'яне, сохне сиротою.

Де дітись, не знає;

Піде на шлях подивитись.

Поплакати в лози,—

Защебече соловейко —

Сохнуть дрібні сльози.

Послухає, усміхнеться,

Піде темним гаєм...

Ніби з милим розмовляла...

А він, знай, співає.

Та дрібно, та рівно, як бога благає,

Поки вийде злодій на шлях погулять

 З ножем у халяві,— піде руна гаєм,

Піде та замовкне — нащо щебетать?

Запеклую душу злодія не спинить.

Тільки стратить голос, добру не навчить.

Нехай же лютує, поки сам загине,

Поки безголов'я ворон прокричить.

Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

Повіє вітер по долині, —

Пішла дібровою руна,

Руна гуляє, божа мова.

Встануть сердеги працювать,

Корови підуть по діброві.

Дівчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне — рай, та й годі!

Верба сміється, свято скрізь!

Заплаче злодій, лютий злодій.

Було так перш — тепер дивись;

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину;

Над водою гне з вербою

Червону калину.

На калині одиноке

Гніздечко гойдає.

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

 

Недавно, недавно у нас в Україні

Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де вперше витав.

Де ватагу пройдисвіта

Водив за собою, —

Все осталось, все сумує.

Як руїни Трої.

Все сумує, — тільки слава

Сонцем засіяла.

Не вмре кобзар, бо навіки

 Його привітала.

 Будеш, батьку, панувати,

 Поки живуть люди,

 Поки сонце з неба сяє.

Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову

Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви.

Припини до мене хоть на одно слово

Та про Україну мені заспівай.

Нехай усміхнеться серце на чужині.

 Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

Сирота на світі, в чужому краю.

Дивлюся на море широке, глибоке,

Поплив би на той бік — човна не дають.

Згадаю Енея, згадаю родину.

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А може, я й темний, нічого не бачу,

 Злая доля, може, по тім боці плаче, —

Сироту усюди люде осміють.

Нехай би сміялись, та там море грає,

Там сонце, там місяць ясніше сія,

Там з вітром могила в степу розмовляє,

Там не одинокий був би з нею й я.

 Праведная душе! прийми мою мову

Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.

 Не кинь сиротою, як кинув діброви,

 Прилини до мене хоч на одно слово

Та про Україну мені заспівай!

 

Наймичка


Пролог. У неділю на світанку в полі похилилася молодиця, пригортаючи дитину та оплакуючи свою долю.

Є у неї багата рідня, та довелося покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка.

 

І

На багатому хуторі жило немолоде подружжя. Були у них і достаток і злагода, тільки дітей не мали й дуже через це журилися.

Якось у неділю старі раптом почули плач дитини. Вибігли до перелазу, а там — сповите дитя. Дуже зраділи, подякували Богові, взяли його. Знайшли кумів, охрестили Марком.

Минув рік. Старі доглядали хлопчика, як рідного сина. Аж ось прийшла на хутір гарна молодиця, стала проситися до них у найми.

 Настя з Трохимом, порадившись, вирішили взяти наймичку, бо чим було вже важко і по господарству поратися, і малого Марка няньчити.

Наймичка зраділа. Була в роботі невсипущою, все встигала, и найбільше за дитиною доглядала, піклувалася, як про рідну. Старі тільки дивувалися та раділи, а Ганна вночі тайкома плакала й долю свою кляла. Уранці малий Марко простягав до неї рученята й мамою звав.

Пройшло чимало літ. Не стало вже баби Насті, Марко виріс, став чумакувати. Старий вирішив одружити Марка. Запитав поради у наймички. А та сказала, що хай парубок сам це вирішує. Розпитали та й заслали старостів. Почали готуватися до весілля. Трохим просив Ганну бути весільною матір'ю, а та навідріз відмовилася пішла в цей час до Києва на прощу.

У Києві не вистачило Ганні грошей, то найнялася до міщанки оду носити. Купила в печерах Маркові й невістці святі подарунки. На хуторі прийняли її радо. Тричі ходила наймичка в Київ на прощу. Повернувшись учетверте, відчула, що занедужала. Усе розпитувала, чи скоро Марко повернеться. І дід Трохим, і Катерина не відходили від неї. Нарешті й Марко приїхав, усім подарунки привіз. Попросила наймичка, щоб залишили їх із Марком самих, та й відкрила свою таємницю: «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати». Почувши це, Марко зомлів, а як опритомнів, мати була вже нежива.


Причинна


На Дніпрі — буря. Горами здіймаються хвилі, гнуться від вітру тополі. А на березі щось біле блукає. То не русалка, а дівчина, яку ворожка зробила причинною, щоб не сумувала за молодим козаком. Торік він пішов у похід, обіцяв повернутися, та все не їхав. Дівчина-сирота щиро полюбила козака, побивалася за ним, не знаючи, чи живий, чи ні, кохає її чи іншу зустрів.

Так вона ходила берегом, а тим часом з води виринули русалки й залоскотали її.

Вранці виїхав із діброви козак, його кінь вороненький ледве ступав. Під'їхав до того дуба, де розлучився з коханою дівчиною, побачив милу, а вона лежить не дихаючи. Розігнався тоді козак та в дуб головою!

Невдовзі проходили там дівчата, що йшли в поле жати. Побачили коня, козака й дівчину під дубом. Думаючи, що ті сплять, хотіли злякати, але, зрозумівши, що вони неживі, втекли. Козака й дівчину, як сиріт, поховали громадою. Посадили над козаком явір та ялинку, а над дівчиною — червону калину. На гілках співають птахи, поки зійде місяць і повиходять з Дніпра русалки.

 

Лілея

Лілею питає Цвіт Королевий, чому її, коли росла, люди не любили, а тепер очей не зводять, милуються. І розповіла Лілея своєму братові, Цвіту Королевому, що була вона колись людиною, а мати її все журилася, на неї дивлячись, і проклинала пана. Потім мати померла, а її пан взяв у палати, виростив. Не знала тільки, що вона байстря, паноті донька. Пан десь поїхав, її покинув, люди ж його прокляли й бутим ж спалили. А її остригли, поглумилися, вигнали, навіть узимку до хати не пустили. Як померла, проросла квіткою, Лілеєю — сніго-цвітом, і тепер дівчата нею квітчаються, веселить вона людей — тих самих, що вбили її й матір. Заплакала Лілея, а Цвіт Королевий схилив їй на біле плече червоно-рожеву голівоньку.

 
^

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ


Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

[Між 19 і 30 травня 1847,
С.-Петербург] 
^

Росли укупочці, зросли


Росли укупочці, зросли;
Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні,
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.

25 іюня [1860,
С.-Петербург]

СОН


(«У всякого своя доля...» )

Уривок із поеми

...Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

^

Стоїть в селі Суботові


Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

21 октября 1845,
Марьинское

^

У нашім раї на землі


Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся.

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла...

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

 І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись.

 Наговоритись. «Це моє! Моє!» —

 І дивиться на його,

І молиться за його богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці,

Щоб людям, бачте, показать

 Своє добро. «А подивіться!

Моє найкраще над всіми!»

 

І ненароком інший гляне.

 Весела, рада, боже мій!

Несе додому свого Йвана.

 І їй здається, все село

Весь день дивилося на його.

Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого. Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома.

Наготи Старої нічим одягти

 І витопить зимою хату.

А ти не здужаєш і встати.

 Щоб хоч огонь той розвести.

 В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

А ти.

 Великомученице?

Села Минаєш, плачучи, вночі.

І полем, степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо й пташка іноді пізнає

 І защебече: «Он байстря

 Несе покритка на базар».

Безталанная! де ділась

Краса твоя тая.

Що всі люде дивувались?

Пропала, немає!

Все забрала дитиночка

1 вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята.

 Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

 І коли-то воно буде

Гратись і промовить

 Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

 Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

 Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та недовго.

Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає.

За те, бач.

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого.

Поки не загинеш

 Межи псами, на морозі,

Де-небудь під тином.

^

Чигрине, Чигрине


Чигрине, Чигрине,

 Все на світі гине,

 І святая твоя слава.

 Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

 Дніпро висихає.

Розсипаються могили.

Високі могили —

Твоя слава... і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? чого стояв?

 І на сміх не скаже!!

 

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

 Московські ребра?? засівали,

 І рудою поливали...

 І шаблями скородили.

 Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.

 

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,

Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.

А надію...

Вітер по полю розвіяв,

Хвиля морем рознесла.

Нехай же вітер все розносить

На неокраєнім крилі.

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.

 

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

Спи ж, повитий жидовою.

Поки сонце встане.

Поки тії недолітки

Підростуть, гетьмани.

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити.

Серце розірвати.

Не рвіть, думи, не паліте!

Може, верну знову

Мою правду безталанну.

Моє тихе слово.

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

 І в тяжкі упруги...

Може, зорю переліг той,

А на перелозі...

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

 

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові.

Чистої, святої!!!

Може... може... а меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів'ється —

І слово забуте,

Моє слово тихосумне,

Богобоязливе,

Згадається — і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає...

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти.

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

 


(«На панщині пшеницю жала...»)

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку під снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий і багатий,

Уже засватаний, жонатий —

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

І на своїм веселім полі

Удвох собі пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

Та й усміхнулася небога.

Прокинулась — нема нічого.

На Йвася глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.




Похожие:

Великий льох icon1. история олимпийских игр
Потом пришел великий Архимед, потом пришел великий Ньютон, а потом великий Эйнштейн То есть что мы хотим сказать? Выражаясь строго,...
Великий льох iconРозпорядження смт. Великий Бурлук від 25 травня 2011 року №169 Про делегування функцій замовника на будівництво третьої черги газопроводу високого тиску від агрс смт Великий
Агрс смт. Великий Бурлук до котельні Приколотнянського олійноекстракційного заводу, керуючись ст ст. 6, 39 Закону України «Про місцеві...
Великий льох iconВеликий Новгород
Устава, зарегистрированного Инспекцией мнс россии по городу Великий Новгород 26. 03. 2010 года за государственным регистрационным...
Великий льох iconФридрих Великий Мы хотим всем завладеть, как будто у нас есть время всем обладать. Фридрих Великий
Памятный текст: Ты совершен был в путях твоих со дня сотворения твоего, доколе не нашлось в тебе беззакония (Иез. 28: 15)
Великий льох iconФ. М. Достоевский Великий инквизитор
Старик великий инквизитор со светильником в руке медленно входит в тюрьму. Дверь за ним тотчас же запирается. Он останавливается...
Великий льох iconАлександр Васильевич Суворов «Великий русский полководец»
Александр Васильевич Суворов (1729-1800) великий русский полководец, не потерпевший ни одного поражения в своей военной карьере,...
Великий льох iconПриложение 3 Положение о районной викторине «Великий сын России» посвящённой 300-летию М. В. Ломоносова Настоящее Положение определяет основные цели, порядок и особенности проведения викторины на тему «Великий сын России»
Организатором викторины является моу асош № Организатор формирует компетентное жюри
Великий льох iconКарл Великий Подготовила ученица 6 а класса Брагина Лиза Учитель: Лямкова Е. И. Великий король франков
В 773 и 774 по приглашению папы Адриана 1 Карл предпринял походы в Италию, разбил лангордов, Самой длительной войной была против...
Великий льох iconРозпорядження великий Бурлук 10 жовтня 2012 року №316 Про початок опалювального сезону
«Сонечко» та у зв’язку зі зниженням температури у приміщеннях дитячого садочка «Сонечко» в смт. Великий Бурлук, що не відповідає...
Великий льох iconРозпорядження великий Бурлук від 19 березня 2012 року №74 Про надання дозволу на укладання договору дарування будинку
Великий Бурлук, вулиця Степова, будинок №23, що належить Нелупу О. К. на праві приватної власності, його неповнолітній доньці, Нелуп...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©lib2.podelise.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы