№1 : анатомічна будова слухового icon

№1 : анатомічна будова слухового



Название№1 : анатомічна будова слухового
страница2/6
Дата конвертации13.12.2012
Размер0.91 Mb.
ТипДокументы
источник
1   2   3   4   5   6
1. /ОСМ, лекц_х.doc№1 : анатомічна будова слухового

Розповсюдження звуку у середовищі.


Дифракція звуку. Звукова хвиля, що виникає в одному місці, поширюється в

усі боки з певною швидкістю. Однак вільному поширенню звука заважають різні перешкоди, у тому числі і голова людини, яка сприймає звук. При цьому виникає дифракція звуку, тобто огинання їм перешкод. Низькі звуки, що мають більшу довжину хвилі, краще огинають перешкоди, ніж високі, тому їх чути на більшій відстані.

Реверберація. В замкнутому просторі відбувається багаторазове відбиття

звуку від стінок, що його обмежує – реверберація.

Сильна реверберація створює надмірну лункість в приміщенні, яку приглушують за допомогою килимів, штор, меблів. Однак надмірне зменшення реверберації знижує акустичні властивості приміщення: звуки швидко згасають, стають глухими, блідими. За допомогою певних пристроїв або наданням приміщенню певних форм, можна зробити звук направленим

(рупори, концертні зали тощо).

Резонанс. Якщо в поле звучання будь-якого джерела звуку потрапляє інший,

здатний звучати предмет, він може стати вторинним джерелом звуку, або резонатором. Резонанс може бути гострим, коли резонатор налаштований однаково (в унісон) з джерелом звуку, тобто коли період власних коливань резонатору і період коливань тіла, що звучить, однакові.

Резонанс може бути також універсальним, коли тіло коливається у відповідь на коливання різної періодичності (барабанна перетинка).


Звуки мовлення.

З усіх звуків оточуючого світу для людини найважливішими є звуки мови. З акустичної точки зору мовлення являє собою потік різних звуків, що перериваються паузами різної довжини. Особливості звуків мовлення визначаються відмінністю їх акустичних властивостей: висоти, сили, тембру та довжини. Різне співвідношення цих властивостей звуків мовлення є тією матеріальною основою, яка слугує для виразу думки.

Звуки мови поділяються на дві основних групи: голосні та приголосні. Голосні є тоновими звуками, а приголосні – переважно шумовими.


Голосні звуки. Різниця між окремими голосними визначається характерними

для кожного голосного формантами.

Форманти являють собою окремі посилені ділянки частот, що входять в складний спектр звуків мови. Наприклад, звук а незалежно від того, на якій висоті голосу він вимовляється, має характерну тільки для цього звука форманту, що лежить в діапазоні від 1000 до 1400 Гц.


Формантний склад голосних звуків.



Звуки

Форманти

Основна (Гц)

Додаткова (Гц)

у

и

о

а

е

і

200-600

200-600

400-800

1000-1400

1500-2300

2800-4200


1500-2300


600-1000


Голосні у ,и ,о характеризуються низькими формантами (200-800Гц), а голосні е, і – високими (100-1400Гц), для голосного а характерні форманти середньої частоти (1000-1400Гц), так що звуки у, и, о можна умовно вважати «низькими», а і, е – «високими» звуками.

Приголосні звуки мають більш складну акустичну характеристику.

Звуковий аналіз дзвінких приголосних, наприклад,

б, в, з, ж та ін., показує поряд з періодичними коливаннями, відповідними тону голосових зв’язок, наявність неперіодичних коливань різної частоти, не гармонічних основному тону.

В склад глухих приголосних (п, ш, ц та ін..) входять тільки неперіодичні коливання різної частоти.

Приголосні л, м, н мають майже правильну періодичність.

Для р характерно биття звуку з частотою в 20 Гц, (що відповідає частоті вібрації язика) і форманта в діапазоні 200-1500 Гц.

Приголосний ш має форманту в діапазоні 1200-6300Гц,

а с – 4200-8600 Гц. Потрібно відмітити, що звуковий спектр приголосних досить складний і на даний момент остаточно не вивчений.

Якщо за якихось причин (наприклад, при користуванні неякісною звуковою апаратурою) із мовлення зникають (або ослаблюються) форманти, воно стає нерозбірливим навіть при достатній гучності.


2. Функції слухового аналізатору: проведення й сприйняття звуків.


Різні частини слухового аналізатору виконують дві різні по характеру функції:

1) звукопроведення, тобто доставка звукових коливань до рецептору;

2) звукосприймання, тобто реакцію нервової тканини на звукові

подразники.


Звукопроведення.

Функція звукопроведення полягає в передачі складовими елементами зовнішнього, середнього та частково внутрішнього вуха фізичних коливань із зовнішнього середовища до рецепторного апарату внутрішнього вуха (кортіївого органу). Розрізняють повітряне та кісткове звукопроведення.


Повітряне звукопроведення.

У проведенні звукових коливань беруть участь вушна раковина, зовнішній слуховий прохід, барабанна перетинка, слухові кісточки, кільцева зв’язка овального вікна, мембрана круглого вікна (вторинна барабанна перетинка), рідина лабіринту (перілімфа) та основна мембрана.

На відміну від тварин, у людини роль вушної раковини незначна. Вона грає роль рупора, що збирає звукові хвилі і направляє їх в слуховий прохід.

Проникаючи в слуховий прохід, звукові хвилі викликають коливання барабанної перетинки, яка є універсальним резонатором і передає ці коливання через систему кісточок на овальне вікно і далі, на перілімфу внутрішнього вуха.

Коливання перілімфи поширюються по присінковим сходам до барабанних сходів. Ці переміщення перілімфи можливі завдяки наявності мембрани круглого вікна (вторинної барабанної перетинки), яка під час кожного руху стремінця всередину і відповідному поштовху перілімфи, випинається у бік барабанної порожнини. У наслідок переміщення перілімфи виникають коливання основної мембрани і розташованого на ній кортіїва органа.

Барабанна перетинка і слухові кісточки не просото передають звукові коливання, але і трансформують їх: перетворюють повітряні коливання з великою амплітудою і низьким тиском у коливання рідиеи лабіринту з малою амплітудою та високим тиском.

Ця трансформація досфгається завдяки таким умовам:

1) поверхня барабанної перетинки у 15-20 разів більше площі овального вікна;

2) молоточок і коваделко утворюють нерівноплечий важіль, тому єкскурсії, що здійснює підніжна пластинка сремінця, у півтора рази менші за екскурсії ручки молоточка.

Загальний трансформуючий ефект цього механізму полягає у збільшенні сили звуку на 25-30 Дб. Його порушення (при ураженнях барабанної перетинки і слухових кісточок) веде до відповідного зниження слуху на

25-30 Дб.

Для нормального функціонування барабанної перетинки та слухових кісточок необхідно, щоб тиск повітря по обидві сторони барабанної перетинки був однаковим.

Таке вирівнювання тиску відбувається завдяки функції слуховіої труби, яка з’єднує барабанну порожнину з носоглоткою. Під час ковтання повітря поступає з носоглотки у барабанну порожнину, таким чином у ній підтримується постійний повітряний тиск.

До звукопровідного апарату відносяться також м’язи середнього вуха,

які виконують такі функції:

1) підтримку нормального тонусу барабанної перетинки і слухових кісточок;

2) захист внутрішнього вуха від надмірних звукових подразнень;

3) акомодацію – тобто пристосування звукопровідного апарату до звуків різної сили і висоти.

Під час скорочення м’язу, що натягує барабанну перетинку, слухова чутливість збільшується. М’яз стремінця віліграє протилежну роль – під час його скорочення обмежуються рухи стремінця і звук, сприймається приглушеним.


Кісткове звукопроведення.

Звук може потрапляти до внутрішнього вуха безпосередньо через кістки черепу – це, так зване, кісткове звукопроведення. Зовнішні коливання середовища викликають коливання кісток черепу, які передаються на перілімфу лабіринту. У наявності такого виду проведення можна упевнитись, щільно затиснувши пальцями слухові проходи. При цому сприймання звуків погіршується, але все ж відбувається. Такий механізм стає важливим при порушенні, або неможливості повітряної передачі звуку. Наприклад, під водою, або при ураженні складових елементів повітряної передачі звуку.


Звукосприймання.

Механізм сприймання людиною звуків відбувається у три етапи:

1) перетворення фізичної енергії звукових коливань у енергію нервового імпульсу;

2) передача цього імпульсу у кору головного мозку;

3) перетворення нервового імпульсу у відчуття звуку в кірковому слуховому ценрті.

Під час коливань основної мембрани слухові нервові клітини кортіїва органу збуджуються. і в них виникає нервовий імпульс. Цей момент є початком слухового сприймання.

При подразненні волоскових клітин відбувається перетворення фізичної енергії звукових коливань у фізіологічний процес нервового збудження.

У цьому перетворенні і полягає функція кортіїва органа як периферійного відділу слухового аналізатора.

Теорії слухового сприймання.

У межах слухового сприйняття вухо людини розрізняє звуки за висотою, силою та тембром. Для пояснення такої здатність органу слуху були запропоновані кілька теорій.

1. Резонаторна теорія Г.А.Гельмгольца.

Згідно цієї теорії, розрізнення звуків за висотою здійснюється таким чином. Волокна основної мембрани мають різну довжину та натягненість і тому (подібно струнам музичних інструментів) мають свої власні тони, тому кожне волокно резонує тільки на відповідний тон. На високі звуки відповідають короткі волокна основної мембрани у першому (нижньому) поверсі завитки, а на низькі звуки – довгі волокна у верхньому поверсі; відповідно, на середні звуки – волокна середнього поверху.

Різні по силі звуки викликають різну амплітуду коливань волокон основної мембрани, а розрізнення тембру пов’язано зі здатністю перифероійного відділу слухового аналізатора розкладати складні звуки на прості тони.

Недоліками даної теорії є певні труднощі у поясненні одночасного сприймання великої кількості звуків різної сили та висоти, тому що волокна основної мембрани тісно пов’язані між собою і не можуть коливатися ізольовано.

Згодом до теорії Г.А.Гельмгольца угорським вченим Г.Бекеші були зроблені доповнення. Резонуючим субстратом Г.Бекеші вважав не волокна основної мембрани, а стовбчик рідини лабіринту певної довжини. Чим вище звук, тим менша довжина стовбчика рідини лабіринту коливається і тим ближче до основи завитки і овальному вікну знаходиться місце максимальної амплітуди коливань. На низькі звуки коливається більший стовбчик рідини лабіринту і ближче до верхівки завитки знаходиться місце максимальної амплітуди коливань. Основна мембрана теж коливається, але не окремими волокнами, а ділянками – більшими чи меншими. При цьому, залежно від величини ділянки,що коливається, збуджується різна кількість волоскових клітин.

Приведені факти свідчать, що під час дії звуків різної висоти у завитці відбувається просторове кодування звукової інформації: кожній висоті тону відповідає певна довжина ділянки на основній мембрані і певна кількість слухових рецепторів.

2. Телефонна теорія Д. Резерфорда.

За цією теорією частоти коливань електричних потенціалів у слуховому нерві при сприйманні звуків різної висоти відповідають частотам звуків, що сприймаються, як це відбувається у телефонному кабелі під час передачі звуків по телефону.

Дана теорія знайшла своє підтвердження експерементальним шляхом при дослідженні електричних явищ, що виникають у завитці. Під час звукового подразнення завитки було виявлено виникнення перемінних електричних потенціалів, які за своїм ритмом та величиною повністю повторюють частоту і силу звукових коливань (кохлеарні потенціали). Таким чином, завитка ніби виконує роль мікрофону, що перетворює механічні коливання у електричні. Це явище отримало назву мікрофонного ефекту завитки.

Електрофізіологічні дослідження дають підстави вважати, що що різні волокна слухового нерва проводять збудження, які відповідають різним по висоті звукам, тобто просторове розподілення проведення звуків різної висоти існує і в самому нерві.

Недоліком теорії вважають те, що під час дії високих звуків (вище

1000 Гц), частоти коливань електричних потенціалів не відповідають частоті звукових коливань. Нервові волокна не встигають синхронно передавати коливання високої частоти у головний мозок, що викликає потребу у їх трансформації.

3. Теорія умовних рефлексів.

Наявність просторового розподілення сприймання звуків у завитці було доказано дослідами на собаках, що проводив Л.А.Андрєєв у лабораторії І.П.Павлова, згідно методу встановлення умовних рефлексів. Ці досліди показали, що під час пошкодження у певному відділі основної мембрани і кортіївого органа зникає вироблена на певний тон умовно-рефлекторна реакція. А саме: ураження у нижньому поверсі завитки супроводжується втратою сприймання високих тонів, а ураження у верхньому поверсі викликає зникнення реакції на низькі тони.

Локалізація сприймання звуків певної висоти у різних відділах завитки підтверджується також мікроскопічним дослідженням внутрішнього вуха людей, що мали часткове випадіння сприймання тих чи інших тонів: дослідження виявляє ушкодження відповідних частин кортіївого органу.

Сучасні погляди на механізми звукосприймання.

Враховуючи класичні теорії, що по-різному розглядають звукосприймання, сучасні науковці виділяють два механізми розрізнення висоти звуків: під час сприйняття низьких звуків інформація про них передається по волокнам слухового нерва у вигляді імпульсів, частота яких відповідає частоті звукових коливань, які сприймаються завиткою.

Під час дії високих звуків відбувається просторове кодування звукової інформації.

Сприймання звукової інформації у мозкових структурах.

Імпульси, що виникають під час дії звукових подразників, поступають у підкіркові та кіркові слухові центри. Подразнення підкіркових слухових центрів викликає безумовні рефлекторні реакції на звук: здригання, змикання повік, розширення зіниць, поворот голови, прискорення пульсу та дихання. В корі голоівного мозку відбувається вищій аналіз та синтез звукової інформації.

Підсумковуючи дані про механізм сприймання звукової інформації, слуховий апарат людини потрібно розглядати як цілісно діючий, єдиний у функціональному відношенні звуковий аналізатор, різні частини якого виконують різноманітну роботу. Периферичний відділ виконує первинний аналіз і перетворює фізичну енергію звуку у специфічну енергію нервового збудження; провідні нервові шляхи передають збудження у мозкові центри, і, нарешті, у корі мозку відбувається перетворення нервового імпульсу у відчуття звуку. Кора головного мозку відіграє провідну роль у роботі звукового аналізатора.

Виключення слухової кори однієї півкулі веде до двобічного зниження слуху, але головним чином на протилежне вухо. Виключення слухових ділянок обох півкуль веде до повного порушення кіркового аналізу і синтезу звукових подразників, але елементарна реакція на звук (орієнтовний рефлекс, окорухові рефлекси) може зберегтися.

Специфічною особливістю слуху людини є здатність сприймати звуки мовлення не тільки як фізичні явища, але і як одиниці розрізнення змісту мовлення – фонеми. Ця здатність забезпечується наявністю у людини сенсорного (чутливого) центру мовлення, або центру Верніке, який розташований у задньому відділі верхньої скроневої звивини лівої півкулі головного мозку. У шульгів сенсорний центр мовлення знаходиться у правій півкулі. Ураження цього центру викликає порушення аналізу та синтезу звуків мовлення. Хоча сприйняття тонів і шумів, що входять у склад мови, зберігається, але вони не сприймаються людиною як звуки саме мовлення. Таке явище отримало назву сенсорної афазії («словесної глухоти»).


3. Чутливість органу слуху.

Слуховий орган людини спримає звуки різної висоти та сили у певному діапазоні.

Розрізнення звуків за висотою визначається частотним діапазоном звукосприйняття людини: від 16 Гц до 20 000 Гц. Звуки, що лежать нижче нижньої границі звукосприйняття, називаються інфразвуками. А ті звуки, що лежать вище верхньої границі – ультразвуками.

Діапазон сприйняття звуків за силою називається динамічним діапазоном : 0 – 130 дБ. Нижній поріг динамічного звукосприймання людини визначається найменшою силою звуку, яка здатна викликати відчуття звуку і називається порогом слухового відчуття. Нульове позначення сили звуку не свідчить про його відсутність, а позначає рівень відліку під час вимірювання інтенсивності звуків, що сприймаються, та відповідає пороговій інтенсивності за наявності нормального слуху.

Збільшення сили звуку викликає відчуття посилення гучності до певної межі, за якою виникає відчуття тиску або болі у вусі. Сила звуку, при якій виникають подібні відчуття називається порогом неприємного відчуття або порогом дискомфорту.

Чутливість слухового аналізатора людини до звуків різної висоти не однакова. Людське вухо найбільш чутливе до звуків з частотою коливань від 1000 до 3000 Гц. Різке падіння чутливості спостерігається в ділянках найбільш низьких та найбільш високих частот.

З віком слухова чутливість змінюється. Найбільша гострота слуху спостерігається у 15 – 20- річних, потім вона поступово знижується. Зона найбільшої чутливості 40-річних людей знаходиться у ділянці 3000 Гц, від 40 до 60 років – 2000 Гц, а старше 60 років – 1000 гц.

Чутливість слухового аналізатору характеризується не тільки величиною порогу сприйняття, але і величиною диференціального порогу – мінімального, ледве помітного для слуху приросту частоти звуку до його первинної частоти. Диференційні пороги найменші у діапазоні від 500 до 5000 Гц і виражаються тут цифрою 0,003. Це означає, що зміна частоти звуку у цьому діапазоні на 3Гц сприймається вже як інший звук.

Мовленнєвий діапазон, тобто частотний та динамічний діапазон, необхідний для сприйняття звуків мовлення, займає невелику частину ззагального діапазону звукосприйняття людини:

від 500 до 3000 Гц за частотою,

від 50 до 90 дБ за силою.

Таке обмеження досить умовне і відображає лиш найбільш необхідну для розуміння мовлення ділянку сприйняття звуків. Цілий ряд звуків мовлення мають значно більший частотний діапазон. Що стосується динамічного діапазону, то треба ураховувати, що рівень інтенсивності тихого шепіту відповідає 10-15 дБ, а у голосному мовленні є такі складові елементи, інтенсивність яких не перевершує рівня звичайного шепітного мовлення, тобто 25 дБ (деякі глухі приголосні).

Отже, для повноцінного розрізнення на слух усіх звуків мовлення, необхідно збереження усього, або майже усього діапазону слухового сприйняття як по відношенню до частоти, так і у відношенні до інтенсивності звуку.


4. Слухова адаптація та слухова втома. Маскування звуку. Бінауральний слух.

Під час дії сильних звукових подразників відбувається тимчасове зниження слухової чутливості. Так, колди людина виходить з дому на шумну вулицю, вуличний шум спримається нею як голосний. Однак через деякий час вона сприймає той самий шум вже як менш інтенсивний. Це зниження відчуття гучності є наслідком зниження чутливості слухового аналізатора під дією сильного звукового подразнення, що забеспечується м’язовим апаратом середнього вуха (скороченням стремінцевого м’язу та розслабленням м’язу, що натягує барабанну перетинку). Після припинення дії шуму (людина знову зайшла з вулиці у приміщення), чутливість органа слуху швидко відновлюється. Таке тимчасове зниження чутливості отримало назву адаптації слуху. Аналогічно відбувається адаптація слухового аналізатора до тиші – при цьому чутливість слуху загострюється, вухо «прислуховується» до тихиих звуків, що досягається максимальним скороченням м’язу, що натягує барабанну перетинку та розслабленням стремінцевого м’язу.

Адаптація є захисною пристосовною реакцією організму, яка регулює силу сприйняття звуку та захищає нервові елементи слухової системи від виснаження під часдії сильних звукових подразників. Дія адаптації короткочасна – після припинення звукового впливу чутлливість відновлюється за кілька секунд.

При інтнесивному і тривалому подразненні (кілька годин) слухового аналізатора наступає слухова втома. Вона характеризується значним зниженням слухової чутьливості, на відновлення якої необхідно вже кілька годин, або навіть діб. Часте і тривале (на протазі місяців, років) переподрвзнення слухового органу можуе викликати в ньому незворотні зміни, які ведуть до стійкої втрати слуху (хронічна шумова травма).

Під час дії звуку дуже великої інтенсивності, навіть короткочасної, може виникнути гостра звукова травма, яка іноді призводить до порушення анатомічної структури органа слуху.

Маскування звуку.

Якщо який-небудь звук сприймається на фоні дії іншого звуку, то перший звук відчувається менш голосним, ніж у тиші: він наче заглушується другим звуком. Так, наприклад, у заводському цеху чи у метро значно погіршується сприйняття мовлення, а деякі звуки зовсім не сприймаються. Це явище називається маскуванням звуку. Звуки різної висоти маскуються не однаково: високі звуки сильно маскуються низькими, а низькі – високими. Найбільше маскуються звуки, які незначно відрізняються по висоті.

Шум міської вулиці має маскуючу дію, яка в день досягає 50 – 60 дБ.

Бінауральний слух.

Наявність у людей і тварин двох органів слуху дозволяє визначати напрямок джерела звуку. Ця здатність отримала назву бінаурального (двовушного) слуху, або ототопіки.

Пояснюють цю властивість органа слуху такими чинниками:

1) вухо, що розташоване ближче до джерела звуку, сприймає звук сильніше, ніж протилежне;

2) вухо, що ближче до джерела звуку, сприймає звук трохи раніше, ніж протилежне;

3) звукові коливання доходять до обох вух у різних фазах.

Для точного визначення напрямку джерела звуку необхідно, щоб слух на обидва вуха був однаковим. Слуховий аналізатор здатний не тільки визначати напрямок джерела звуку, але і оцінювати відстань до нього.

Бінауральний слух дає можливість сприймати складні звукові комплекси, коли звук приходить з багатьох боків одночасно, і визначати при цьому положення джерел звуку у просторі (стереофонія).


5. Етапи розвитку слухової функції людини.

Слуховий аналізатор людини майже повністю сформований на прикінці третього місяця його ембріонального розвитку, тому дитина чує звуки, знаходячись ще у череві матері. Повноцінно слуховий аналізатор починає працювати одразу з моменту народження дитини. При цьому можна спостерігати реакції, які протікають по типу безумовних рефлексів і проявляються у вигляді зміни дихання та пульсу, затримки смоктальних рефлексів тощо.

На прикінці першого місяця життя утворюються умовні рефлекси на звукові подразники, які можна виробити у дитини у відповідь на звукову підтримку, наприклад, годування. На третьому місяці життя дитина розрізняє звуки за висотою та тембром, визначає напрямок звуку. За новітніми даними, подібні реакції реєструються вже у немовлят. У подальшому здатність до диференціювання звуків поширюється на голос і елементи мовлення: дитина реагує на інтонації та різні слова.

Наступний розвиток слухової функції пов'язаний з слуховою диференціацією звуків мовлення, тобто формування мовленнєвого слуху і іде паралельно з розвитком мовлення. На прикінці першого року життя дитина розрізняє слова та фрази переважно за їх ритмічном контуром та інтонаційному забарвленню, а на початку третього року розрізняє на слух усі звуки мовлення.

Розвиток диференційованого слухового сприйняття звуків мовлення відбувається у тісному зв’язку з розвитком звуковимовного боку мовлення. Цей зв'язок носить двобічний характер: з одного боку, диференційованість вимови залежить від стану слухової функції, а з іншого – вміння вимовляти той чи інший звук полегшшує дитині його розрізнення на слух.

У нормі розвиток слухової диференціації передує уточненню навичок вимови. Так, діти 2 – 3 років, повністю розрізняючи на слух звукову структуру слів, не можуть їх відтворити, але можуть зауважити дорослим, коли ті намагаються наслідувати неправильну вимову дитини.

Повністю формування мовленнєвого (фонематичного) слуху закінчується на початку третього року жжиття, але удосконалення інших сторін слухової функції (музичний слух, здатність до розрізнення різних видів шумів, пов'язаний з професійною діяльністю) може відбуватися на протязі усього життя людини.


ТЕМА № 3:

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНУ СЛУХУ ТА СЛУХОВОЇ ФУНКЦІЇ.


План лекції.

  1. Обстеження органу слуху – отоскопія.

  2. Дослідження слуху за допомогою мовлення.

  3. Дослідження слуху за допомогою камертонів.

  4. Апаратні методи ослідження слуху.

  5. Особливості дослідження слуху у дітей різного віку.


Тема № 4:

ПАТОЛОГІЯ ОРГАНА СЛУХУ.


План лекції:

1. Причини порушення слуху у дітей.

2. Основні симптоми ураження слухового та вестибулярного аналізаторів.

3. Захворювання зовнішнього вуха.

4. Захворювання середнього вуха.

5. Захворюваня внутрішнього вуха.

6. Травми вуха та функціональні порушення слуху.


1. Причини порушення слуху у дітей.


Велика різноманітність патологічних чинників, що у більшому чи меншому ступені впливають на порушення слухової функції людини на різних ділянках слухового аналізатору та на різних етапах його розвитку, зумовлюють складну систематику причин порушень слуху. Тому класифікація причин порушень слуху групує їх за кількома ознаками:

1. За етіологією (походженням) порушення слуху бувають:

- спадкові;

- вроджені;

- набуті.

2. За локалізацією місця ураження:

- кондуктивні (ураження звукопровідної системи);

- нейро-сенсорні (ураження звукосприймаючої системи);

- змішані.

3. За перебгом:

- тимчасові;

- стійкі.

4. За порушенням функції:

- органічні ;

- функціональні.


Порушення слуху спадкового походженя.

Спадкові порушення слуху зумовлені передачою дитині від батьків генотипу, що містить патологічний ген глухоти. Дійсно, у сім’ях, де обидва з батьків мають порушення слуху генетичного походження, вірогідність народження дітей з вадами слуху значна. Існує близько 60 генетичних захворювань, при яких різні види порушень слуху є обов’язковими, або входять до складу структури дефекту. Так, за деякими даними, вади слуху зустрічаються у 70% дітей з хворобою Дауна.

Але роль спадкового (генетичного) чинника, як причини порушень слуху в минулі роки науковцями була дещо перебільшена: так, у сім’ях глухих батьків часто народжуються діти з нормальним слухом. Напевно, якщо причина глухоти має генетичне походження, велике значення має те, який тип наслідування був у даної патологічної хромосоми (рецесивний чи домінантний), знаходилася ця хромосома в генотипі одного з батьків чи обох, а також значну роль відіграють умовами розвитку організму дитини, що сприяють (або не сприяють) проявленню захворювання.


Вроджені порушення слуху.

За даними О.І.Дячкова, вроджені порушення слуху зустрічаються у 7% дітей. Причинами, що призводять до цієї патології, є ряд зовнішних та внутрішних чинників, що впливають на загальне порушення ембріогенезу та на формування і розвиток органа слуху зокрема.

До зовнішних чинників відносяться:

- перш за все, віруси, які мають найбільший мутагенний вплив на ембріогенез. Для органу слуху найбільш небезпечними є віруси червінки, корі, вітряної віспи, паротиту. Небезпечними у цьому плані є також збудники скарлатини та токсоплазмозу. Дефекти слуху під дією цих збудників можуть бути досить різноманітними: від легкої туговухості до глухоти. Частіше страждає звукосприймаюча система;

  • токсичні речовини, до яких найбільш чутливі рецепторні клітини кортїївого органу: солі важких металів, чадний газ, алкогольні та нікотинові отруєння, дечкі медичні препарати (хінін, мишьяк та група ототоксичних антибіотиків).

Серед внутрішніх чинників можна виділити:

  • загально-соматичні захворювання матері - цукровий діабет, нефрити, токсикози вагітності, та ін.;

  • патологічні пологи - затяжні пологи, що супроводжуються асфіксією з кисневим голодуванням, до якого надзвичайно вразливі нервові елементи аналізаторів; застосування акушерських щипців, вакуум-екстракції та інших акушерських операцій, що часто призводить до черепних травм (особливо скроневої долі) дитини;

  • недоношеність – недорозвиток органів і систем дитини, зміни в судинах та незрілість нервової системи часто веде до порушень з боку аналізаторних систем. Вади слуху зустрічаються у 2% недоношених дітей.


Набуті порушення слуху.

До набутих причин порушення слуху відносяться усі захворювання та патологічні стани, що виникають у органі слуху після народження дитини протягом її життя.

Сруктура захворюваності у плані її впливу на слухову функцію дещо відмінна за різними авторами. Так, за даними О.І.Дячкова, захворювання мозку є причиною порушення слуху у 67% випадків, у 12% - інфекційні захворювання, у 6% - травми вуха. За даними Л.В.Неймана: серед туговухих дітей з розвиненим мовленням причиною порушення слуху є у 22% менінгіт, у 62% - отити та їх ускладнення і у 16% - інші причини. Іншу картину автор спостерігав у дітей з глибоко недорозвинутим мовленням: у 51% таких дітей причиною порушення слуху був менінгіт, у 8% - отит, у 41% - інші причини.

Серед найбільш поширених причин стійких порушень слуху можна виділити такі:

  • інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатина, дифтерія, інфекційні менінгіт та енцефаліт та ін.);

  • запальні захворювання вуха та їх ускладнення;

  • травми вуха (механічні та звукові);

  • хронічні запальні захворювання носоглотки;

  • токсичні речовини та ототоксичні антибіотики;

  • загальносоматичні захворювання (цукровий діабет, хвороби нирок, алергічні стани).


Тимчасовими порушеннями слуху супроводжіються захворювання та патологічні стани, після лікування (ліквідування) яких слухова функція повністю відновлюється. Відповідно, стійкі порушення слуху виникають тоді, коли після ліквідації патологічного процесу слухова функція не відновлюється, або відновлюється не повністю.

1   2   3   4   5   6




Похожие:

№1 : анатомічна будова слухового iconУрок №2 Тема: Анатомічна будова і функції основних органів людини. Шкіра
Мета: Формувати уявлення про тіло людини як єдиний організм, в якому всі органи залежать один від одного; дати знання про властивості...
№1 : анатомічна будова слухового iconПерелічить рівні організації живої матерії, будова скелету ссавців, будова травної та дихальної систем ссавців

№1 : анатомічна будова слухового iconТема: Поняття про біологічні системи. Клітинна будова організму людини. Мета
Обладнання й матеріали: таблиця «Будова клітини» та її компоненти – зображення мембрани, цитоплазми, ендоплазматичної сітки, рибосоми,...
№1 : анатомічна будова слухового iconТема: Будова персонального комп’ютера

№1 : анатомічна будова слухового iconДокументи
1. /4. Унутраная будова л_ста.doc
№1 : анатомічна будова слухового iconКартка «Внутрішня будова crt-моніторів»
Люмінофор наноситься у вигляді наборів крапок трьох основних кольорів – червоного, зеленого і синього
№1 : анатомічна будова слухового iconГідравлічні пристрої будова рідинного поршневого насоса
Рідинний поршневий насос складається із циліндра 2, поршня 3 і двох клапанів: впускного 1 і випускного 4
№1 : анатомічна будова слухового iconДокументи
1. /2. Рост кораня. Унутраная будова кораня.doc
№1 : анатомічна будова слухового iconС детками играем – деток развиваем Групповые игры с детьми «Четыре стихии»
Цель: развивать внимание, связанное с координацией слухового и двигательного анализаторов
№1 : анатомічна будова слухового iconТема: Органы слуха. Гигиена и предупреждение заболеваний. Цель
Оборудование: таблицы с изображением строения слухового анализатора; фотографии различных форм ушных раковин
№1 : анатомічна будова слухового iconВарламова о. А. Психолого-педагогические основы развития слухового восприятия речи
...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©lib2.podelise.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы