Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 icon

Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010



НазваниеДипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010
страница1/5
Дата конвертации30.06.2013
Размер1.02 Mb.
ТипДокументы
источник
  1   2   3   4   5


ДИПЛОМНА робота



на тему:

Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція


Київ – 2010




ЗМІСТ


ВСТУП………………………………………………………………………………..3


РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОСТІЙНО ДІЮЧОЇ ІНСТИТУЦІЇ У СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА……………………………………………..7


1.1. Зародження ідеї та перші спроби створення постійно діючої інституції у сфері міжнародної кримінальної юстиції…………………………………………..7


1.2. Створення військових трибуналів ad hoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції………………………………………………..13


РОЗДІЛ 2

СТРУКТУРА ТА КОМПЕТЕНЦІЯ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ, ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВИКОНАННЯ ЙОГО РІШЕНЬ………...31


2.1. Структура Міжнародного кримінального суду……………………………...31


2.2. Компетенція Міжнародного кримінального суду…………………………...39


2.3. Порядок прийняття та виконання рішень Міжнародним кримінальним судом………………………………………………………………………………...50


РОЗДІЛ 3

СПІВРОБІТНИЦТВО ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ………………………………………………………………………………..63


3.1. Міжнародний кримінальний суд та держави-учасниці Римського статуту.63


3.2. Міжнародний кримінальний суд та США……………………………………73


3.3. Міжнародний кримінальний суд та Україна…………………………………77


ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...84


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….87


ДОДАТОК 1


^ ВСТУП


Актуальність теми. Важливим засобом забезпечення стабільності міжнародно-правових відносин є формування у системі міжнародного права інституту міжнародної кримінальної юстиції. Її поява зумовлена передусім необхідністю утворення дієвого механізму захисту міжнародного правопорядку, що все частіше потерпає в результаті міжнародних конфліктів, які неминуче призводять до порушення основних міжнародно-правових принципів та ведуть до скоєння міжнародних злочинів, загострення проблеми міжнародного тероризму, а також потреби встановити чіткі межі міжнародної кримінальної відповідальності держав та індивідів.

Зміни, що відбуваються останнім часом у сфері міжнародного правопорядку об’єктивно потребують адекватної реакції міжнародного права для запобігання порушень невід’ємних прав людини та нації, швидкої і постійної реакції на скоєння міжнародних злочинів.

Попри всі наміри міжнародного співтовариства запобігти збройним конфліктам, масовим порушенням невід’ємних прав людини та нації, значного поширення набуло вчинення міжнародних злочинів, які лише у XX столітті спричинили мільйони невинних смертей та призвели до винищення цілих народів та націй. Тому однією з найактуальніших проблем міжнародно-правових відносин сучасності є проблема ефективного реагування та запобігання найбільш жорстоким злочинам глобальних масштабів.

Усі ці та інші проблеми, пов’язані із захистом міжнародного гуманітарного права, зумовили необхідність утворення Міжнародного кримінального суду, який повинен стати інструментом міжнародної кримінальної юстиції. Його завдання і функції визначені Римським статутом 1998 року. Цей документ передбачає процедуру притягнення до відповідальності осіб, що скоїли міжнародні злочини, містить перелік таких злочинів, визначає підстави міжнародної кримінальної відповідальності та принципи співробітництва держав у міжнародному кримінальному судочинстві.

Починаючи з 40-х років 20 ст. вченими-юристами у вітчизняній та зарубіжній літературі досить активно дискутувались декілька концепцій міжнародного кримінального права. Вітчизняна доктрина й дотепер негативно ставиться до ідеї існування міжнародного кримінального права як однієї з галузей міжнародного публічного права. Однак існування такої галузі міжнародного публічного права відображає об’єктивний процес інтернаціоналізації кримінального права. По суті, в Україні відсутні наукові роботи, присвячені комплексному дослідженню питань співробітництва держав у сфері протидії злочинності та власне процедурі співробітництва у сфері кримінального судочинства. Це стає надзвичайно актуальним у зв’язку з початком функціонування Міжнародного кримінального суду як першого постійно діючого міжнародного судового органу у цій сфері. Постає питання не лише про матеріальну частину кримінального права, але й про порядок реалізації цієї галузі права – міжнародного кримінального процесуального права [3, с.47].

На сьогодні питанням міжнародного кримінального права займаються такі видатні вчені (серед яких є й автори проекту Римського договору МКС) – М. Шеріф Бассіоні, А. Ціммерман, О. Тріфтерер, В. Шабас, Ф. Кірш та інші. Серед вітчизняних юристів-міжнародників, які у свій час досліджували це питання, були Г.І. Тункін, А.Н. Трайнін, Н.Н. Полянський, В. Грабар, М.Ю. Рагінський, С.Я. Розенбліт, В. Пелла, В.А.Василенко, І.І. Лукашук, Е.А. Пушкін, А.В. Наумов.

Актуальність дипломної роботи зумовлена ще й тим, що такі проблеми, як: відповідальність індивідів за скоєні міжнародні злочини; при розслідуванні мінародних злочинів невизнання Судом імунітетів посадових осіб держави, що скоїли такі злочини; відмінність понять «екстрадиція» та «передача» злочинців та інші — не були предметом дискусій на достатньо високому рівні в Україні. Саме тому, на мою думку, Конституційний Суд України не був спроможним об’єктивно розтлумачити положення Римського договору і винести «справедливий» висновок щодо відповідності цього документу Конституції України.

Всі ці обставини зумовлюють актуальність проблеми існування міжнародної кримінальної відповідальності та Міжнародного кримінального суду і вимагають впровадження результатів конференції держав-учасниць Римського договору 1998 року у практику міжнародного права.

^ Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є всебічний, комплексний правовий аналіз Статуту МКС 1998 року як основного джерела, що визначає підстави і види міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини, а також стадії і процедуру міжнародного кримінального судочинства.

Задачі дослідження зумовлені поставленою метою і полягають у тому, щоб:

  • визначити об’єктивні передумови створення Міжнародного кримінального суду, попередником якого були міжнародні трибунали та показати переваги МКС як постійно діючого органу;

  • з’ясувати юридичну природу міжнародної кримінальної відповідальності, її підставу та сутність;

  • встановити взаємозв’язок структурних органів МКС між собою, визначивши їхню компетенцію;

  • охарактеризувати види міжнародних злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС;

  • проаналізувати стадії та процедуру здійснення міжнародного кримінального судочинства за Статутом МКС; а також

  • з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні чинники, які зумовлюють ратифікацію Римського договору 1998 року нашою державою.

^ Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, норми сучасного міжнародного права, що передбачають міжнародну кримінальну відповідальність і містяться у Римському статуті 1998 року та в актах міжнародного гуманітарного права, практика застосування цих норм міжнародними трибуналами, доктринальні положення, які стосуються проблеми відповідальності індивідів у міжнародному праві. Усі ці нормативні, теоретичні та прикладні положення досліджуються з огляду на невідворотність утворення Міжнародного кримінального суду в рамках Римського договору 1998 року.

^ Предметом дослідження дипломної роботи є структура Міжнародного кримінального суду та компетенція його структурних органів, що зумовлюють функціонування Суду як постійно діючого органу у сфері міжнародної кримінальної юстиції.

^ Структура дипломної роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (40 найменувань), а також одного додатку. Повний обсяг роботи становить 89 сторінок, включаючи 3 сторінки списку використаних джерел.


РОЗДІЛ 1

^ ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОСТІЙНО ДІЮЧОЇ ІНСТИТУЦІЇ У СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА


1.1. Зародження ідеї та перші спроби створення постійно діючої інституції у сфері міжнародної кримінальної юстиції


Міжнародна кримінальна юстиція формувалась поступово, впродовж більшої половини ХХ століття. Проте, за весь цей період вона існувала лише ad hoc – тобто, для певного випадку. Відсутність постійно діючого кримінального суду та недосконалість юстиції ad hoc не могли вплинути на численні військові конфлікти. Людство стикалося з фактом `міжнародних злочинів лише тоді, коли такі злочини вже було скоєно. Міжнародна кримінальна юстиція вступала в дію лише за певних обставин, а не існувала незалежно від них. Такими обставинами, як правило, були війни, які призводили до серйозних порушень міжнародного права і несли в собі велику суспільну небезпеку.

Науковці по різному ставляться до часу виникнення міжнародного кримінального правосуддя. Так, Крістофер Кейтл Холл – юридичний радник Емнесті Інтернешнл у Міжнародногму секретаріаті цієї організації в Лондоні відзначає, що в історії до ХХ століття майже всі судові процеси щодо порушення законів війни проводились спеціально створюваними одною із сторін (державою-переможницею, як правило) для таких випадків трибуналами, а не звичайними судами чи міжнародним кримінальним судом [4, с.70]. Першим спеціально створеним міжнародним кримінальним судом, на його думку, можна вважати збори суддів із міст Ельзаса, Австрії, Німеччини та Швейцарії, засновані 1474 року для судового процесу над де Хагенбахом за злочини проти “законів Господа і людини”, вчинені ним під час окупації міста Брайзаха. До речі, вже тоді – як і під час Нюрнберського Трибуналу, так і після нього – покарання обвинувачених пов’язувалось із вирішенням питання виконання наказів командирів. Проте, як відзначає Д. Шварценбегер, відтоді людству знадобилось понад чотири століття, щоб серйозно замислитись над ідеєю формування міжнародної кримінальної юстиції.

На противагу вказаним науковцям радянські вчені М.Ю. Рагінський та С.Я. Розенбліт вважали, що до Першої світової війни не було жодної спроби створення міжнародного кримінального суду над винуватцями агресивних війн [5, с.10]. Як доказ, вони наводили той факт, що Наполеон І, звинувачуваний у розв’язанні агресивних війн початку ХІХ століття, не був засуджений міжнародним судом, але покараний міжнародним політичним актом держав-переможниць. Відповідно до договору між Росією, Прусією, Великою Британією та Австрією його було оголошено злочинцем та заслано на острів св. Єлени. Можна погодитись і з Ш.Бассіоні, який відзначає, що традиційна система попередження порушень права війни була внутрішньодержавною, а не міжнародною. Порушення, що вчинялись під час війни, залишались безкарними, оскільки не було визнано того факту, що держави несуть відповідальність за військові злочини чи інші порушення міжнародного права, так само як й індивіди в окремих випадках відповідають за міжнародним правом. Єдине, що стримувало воюючі держави від порушення правил і звичаїв війни, була їх добра воля.

Масштаби Першої світової війни та велика кількість жертв мирного населення вимагали від міжнародного співтовариства адекватної реакції [5, с.11]. Тому автори Версальського мирного договору і помістили в ньому спеціальний розділ “Санкції”, який прямо передбачав відповідальність військових злочинців. До Версальського мирного договору всі міжнародні договори, якщо і згадували про правопорушення, пов’язані з війною, то лише в так званій “Кляузулі про амністію, що амністувала всі порушення прав, пов’язаних з війною” [6, с.34].

Саме у згаданому розділі Вільгельму ІІ – колишньому німецькому імператору – державами-переможницями офіційно висувалося звинувачення у “порушенні священної сили договорів” та передбачалася можливість створення спеціального суду для здійснення правосуддя над екс-кайзером, а також участь у ньому держав-переможниць – США, Великої Британії, Франції, Італії та Японії [5, с.12]. Йшлося про створення міжнародного суду, який би мав юрисдикцію щодо фізичної особи за скоєні нею військові злочини. Фактично договірні держави вперше передбачали створення міжнародного кримінального суду, який переслідував спеціальну мету – здійснення правосуддя над німецьким імператором. Разом з цим комісія запропонувала віддати до суду керівників Туреччини, що виступала в союзі з Німеччиною під час війни, за злочини проти людяності – геноцид вірмен у 1915 році. Ці рекомендації не були виконані: союзники не хотіли ще більше принижувати Німеччину і побоювалися політичної нестабільності у Туреччині. В результаті пропозиція про створення Міжнародного кримінального суду не була підтримана. У 1923 р. з підписанням Лозанського договору Перша світова війна між Туреччиною та її супротивниками формально завершилася. В ході цього процесу винуватці геноциду вірмен були амністовані.

В розділі “Санкції” також містились і положення щодо покарання інших військових злочинців (такий термін вживався вперше) Першої світової війни національними судами держав-учасниць Договору. Розмежування на “головних” і “інших” військових злочинців означало визначення меж юрисдикції міжнародного кримінального правосуддя за колом осіб та стало своєрідним прецедентом для майбутніх військових трибуналів, юрисдикція яких поширювалася лише на головних військових злочинців – осіб, неправомірні дії яких безпосередньо призвели до розв’язання агресивної війни [7, с.10].

І хоча через недосконалість норм, які передбачали створення такого суду, а також за відсутності відповідної нормативної бази, яка б регулювала порядок його утворення та діяльності, процедура ведення судового процесу міжнародного кримінального суду так і не була утворена, все ж Версальський мирний договір можна вважати своєрідним прецедентом для міжнародного кримінального правосуддя [7, с.10]. Кримінальна юрисдикція держави поширюється в межах всієї її території. Під неї підпадають усі громадяни цієї держави, а також і громадяни інших держав, що скоїли злочин на її території. Правовий зв’язок держави з її громадянином передбачає наявність у них певного взаємопов’язаного комплексу прав і обов’язків. Тому вчинення громадянином протиправних діянь, які держава визнає злочинними, автоматично дає їй право розпочати судове переслідування такої особи. Правовими підставами для такого переслідування є наявність саме кримінального законодавства, що прямо передбачає, які протиправні діяння є злочинними і яка відповідальність передбачена за їх скоєння.

Німеччина була безсилою, щоб покарати свого колишнього Кайзера за розв’язання Першої світової війни та за її численні жертви саме через відсутність правових підстав для цього. Внутрішньодержавне кримінальне законодавство не могло передбачати відповідальності за розв’язання агресивної війни та пов’язані з цим злочинні діяння, так як злочином може визнаватись лише таке діяння, що посягає на суспільно-політичний лад держави, її економічну систему, права та свободи її громадян. Іншими словами, держава здійснює кримінально-правову охорону лише в межах своєї території.

Поширення дії кримінального закону в просторі за межі суверенної території однієї держави фактично означало б порушення суверенітету іншої держави. Більш того, діяння екс-Кайзера не могли бути передбачені як злочинні внаслідок специфічного об’єкту їх посягання, який не охоплювався внутрішньодержавним кримінальним законом. Звідси закономірно випливає висновок про необхідність наддержавного регулювання цієї проблеми і про правомірність застосування кримінального правосуддя щодо суб’єктів міжнародних злочинів – фізичних осіб, винних у їх вчиненні.

Спеціальною нормою Версальський мирний договір вперше в історії міжнародного права фактично передбачив можливість вилучення фізичної особи – громадянина – з-під юрисдикції певної держави незалежно від її волі. Як відомо, принцип державного суверенітету передбачає, що держава самостійно здійснює будь-які суспільно-політичні, правові та економічні функції на своїй території. Ніхто не має права втручатись ззовні у внутрішньодержавні справи. Порушення такого принципу міжнародного права фактично призводить до посягання на державний суверенітет. Держава, як суверен, виступає гарантом безпеки своїх громадян та забезпечує їх захист.

Цей перший етап становлення міжнародної кримінальної юстиції став втіленням ідеї невідворотності кримінального покарання за злочини проти міжнародного права. Було визнано, що вищі посадові особи держави є відповідальними за агресивні війни та інші злочинні порушення міжнародного права і підлягають кримінальній відповідальності. Також міжнародне співтовариство активно шукало шляхи до створення і міжнародного судового органу, який би здійснював кримінальне правосуддя над винними особами.

Проте, ще задовго до 1918 року один із засновників Міжнародного Комітету Червоного Хреста – Густав Муаньє виступив на зборах цієї організації із проектом затвердження на міжнародній основі Міжнародного кримінального суду. У 1870 році він відзначав, що “єдиною розумною гарантією від агресивних війн буде створення міжнародного судового органу”.

Важко прослідкувати безпосередній вплив цього проекту на подальший хід історичних подій. Ідея створення Міжнародного кримінального трибуналу для боротьби з порушеннями законів війни обговорювалася на зустрічі членів Інституту міжнародного права у Кембріджі у 1895 році, проте проект не отримав подальшого розвитку. Загалом, як відзначає Крістофер Кейтл Холл, проект Муаньє був забутий і деякі відомі пропогандисти ідеї створення міжнародного кримінального суду, які з’явились після Г. Муаньє, навіть про нього не згадували [4, с.78]. Хоча, на думку того ж Холла, якби проект Муаньє був прийнятий, держави однозначно б домовились на Гаагзьких мирних конференціях 1899 та 1907 років про включення до юрисдикції цього суду порушення Гаагзьких Конвенцій [4, с.86].

У 1919 році на Паризькій конференції було прийнято рішення про організацію Постійної палати міжнародного правосуддя (арбітражний суд) [5, с.17]. За задумом авторів, до складу такого суду повинен був обиратись один представник від кожної держави, яка входила до складу арбітражного суду. Передбачалось, що “Вищий суд” розробить власну судову процедуру і буде розглядати справи про злочини проти “публічного міжнародного порядку і світового міжнародного права”.

Така пропозиція була прийнята Радою Ліги Націй для обговорення, проте до будь-яких практичних результатів не призвела. Задум кілька років обговорювався на міжнародних юридичних конференціях, було розроблено чимало проектів, та міжнародний кримінальний суд не було створено.

У вересні 1928 року Міжнародна Асоціація кримінального права подала до Ліги Націй проект власного статуту міжнародного кримінального суду [5, с.17]. Згідно з цим статутом до компетенції такого суду входило “обговорення скарг по обвинуваченню держав у “несправедливій агресії” або інших порушень міжнародного права, а також розгляд справ про злочини окремих осіб, що обвинувачувались в агресії чи в інших злочинах які б трактувались, як міжнародні, оскільки вони містять загрозу мирному співіснуванню держав”. Цей проект також не був прийнятий Лігою Націй.

Радянські науковці виділяли ще один період становлення міжнародного кримінального правосуддя у міжвоєнний період [5, с.18]. Так, вбивство югославського короля Олександра та французького міністра закордонних справ Барту у 1934 році змусило Лігу Націй повернутись до питання міжнародного кримінального суду. Радою цієї організації був створений комітет, що складався з представників одинадцяти держав, для розробки міжнародної конвенції про боротьбу з тероризмом. Комітет, окрім запропонованої конвенції, розробив і конвенцію про міжнародний кримінальний суд. Обидва проекти довгий час розглядались в багатьох комітетах, поки, нарешті, в листопаді 1937 року на конференції дипломатичних представників у Женеві не приступили до їх підписання. І якщо першу конвенцію “Про попередження тероризму ” підписало 24 держави (в тому числі й СРСР), то конвенцію “Про Міжнародний кримінальний суд” – всього 13. Радянський Союз цю конвенцію не підписував [5, c.18].

Принциповими були і положення Третьої Женевської конвенції 1929 року, які свідчать, що закони і звичаї війни відносяться не тільки до громадян країн, які її ратифікували, але й до всіх людей, незалежно від їх громадянства.

Навіть, якщо держава не вважає для себе обов’язковим дотримання конвенції, її громадяни не звільняються від відповідальності за військові злочини.

Таким чином, до моменту початку Другої світової війни міжнародне право мало у своєму розпорядженні кодекс поведінки у збройних конфліктах, але загальної процедури притягнення до відповідальності не існувало, хоча і робилися певні зусилля на міжнародному рівні: від включення окремих статей у міжнародний договір до укладення спеціальних угод. До того ж питання створення Міжнародного кримінального суду детально обговорювалося в Лізі Націй в 1920 і 1935-1937 роках. Поняття «злочин проти людяності», як було зазначено вище, було до цього використано лише один раз у Декларації урядів Великобританії, Росії та Франції, які засудили геноцид вірмен у Туреччині у 1915 р., але найбільші зміни, що стосуються цього поняття, відбулися після Другої світової війни [32, с.58].

Отже, не зважаючи на всі спроби міжнародного співтовариства, жодного міжнародного судового органу, як практичного інструменту міжнародної кримінальної юстиції, до початку Другої світової війни утворено не було.


^ 1.2. Створення військових трибуналів ad hoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції


Нюрнберг. Злочинні дії нацистської Німеччини під час Другої світової війни спричинили обурення міжнародної спільноти. Під час війни ряд союзних держав виступили із заявами (деклараціями), в яких висловлювалися бажання провести відповідне розслідування, засудити й покарати не лише військових злочинців, а й тих, хто несе відповідальність за злочини, вчинені на території держав «вісі Берлін-Рим» проти громадян несоюзних держав.

Серед таких декларацій можна виділити Заяву уряду Радянського Союзу від 14 жовтня 1942 року “Про відповідальність гітлерівців та їх спільників за злочини в окупованих країнах Європи”, де, зокрема, відзначалось: “Радянський уряд вважає за необхідне піддати суду спеціального міжнародного трибуналу і покарати згідно з кримінальним законом головних німецьких злочинців” [5, с.21]. Також важливе значення має і Московська Декларація 1943 року, підписана главами урядів СРСР, США та Великої Британії про відповідальність гітлерівців за скоєні звірства [8, с.30]. Декларація стосувалась німецьких офіцерів і солдат, котрі були відповідальними за вбивства та інші злочини проти мирного населення. Вона передбачала майбутню екстрадицію таких військових злочинців у країни, де вони скоїли свої злочини. У ній особливо підкреслювалось, що питання про покарання головних воєнних злочинців буде вирішуватись в особливому порядку: “Ця Декларація не торкається питання головних військових злочинців, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем і які будуть покарані спільним рішенням урядів союзників” [8, с.30].

Таким чином, Московська Декларація 1943 року встановила принципи відповідальності та підсудності німецьких злочинців. Гітлерівські злочинці відсилаються в ті країни, де вони скоювали свої злочини та засуджуються за законами цих держав, а правосуддя над головними військових злочинцями, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем, буде здійснюватися на міждержавному рівні.

На Берлінській конференції трьох держав, що проходила з 17 по 25 липня 1945 року, було визнано за необхідність покарати “головних гітлерівських злочинців, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем” за спеціальним судовим порядком [9, с.48]. Вже в серпні цього ж року у Лондоні представниками СРСР, США, Великої Британії та Франції була підписана домовленість про створення Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн та ухвалений Статут, яким визначався порядок організації Трибуналу та процедура його роботи [10, т.1, с.66-74].

Статут Міжнародного військового трибуналу містив сім розділів, у яких визначалися порядок його організації, юрисдикція та принципи діяльності, а також гарантії підсудних, права трибуналу та порядок ухвалення рішення [10, т.1, с.66-74].

У Статуті, зокрема, зазначалось, що:

  • трибунал створено для швидкого і справедливого суду над головними воєнними злочинцями;

  • він складається з чотирьох членів та їх заступників, по одному від кожної держави-учасниці;

  • трибунал самостійно розробляє та приймає регламент своєї роботи;

  • для розслідування справ кожна зі сторін призначає по одному головному обвинувачу;

  • жодне посадове становище підсудних не може розглядатись як підстава для звільнення від покарання; підсудний має право захищати свої інтереси особисто або через адвоката;

  • трибунал не зв’язаний формальностями у використанні доказів і може встановлювати та застосовувати будь-яку процедуру доказування для швидкого розгляду справ;

  • місцезнаходження трибуналу – Берлін, перший процес відбудеться у Нюрнберзі;

  • вирок трибуналу повинен бути мотивованим; він є остаточним та перегляду не підлягає.

20 листопада 1945 року у Нюрнберзі відбулось перше засідання Міжнародного військовго трибуналу, а вже 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вмотивований вирок, яким були засуджені 19 головних військових злочинців [10, т.7, с.150].

Значення Нюрнбергського процесу виходить далеко за межі простого покарання злочинців Другої світової війни. Він уперше в історії піддав суду та виніс покарання винуватцям агресії. Як справедливо відзначав Н.Н. Полторак: “Нюрнберзький вирок означав встановлення прецеденту кримінальної відповідальності державних діячів за агресію” [8, с.4]. Вже сам зміст Статуту Нюрнбергського трибуналу є свідченням поступу в розвитку міжнародної кримінальної юстиції, її подальшого розвитку та прогресу. Саме ним було визначене коло суспільно-небезпечних діянь, які визнавались міжнародними злочинами – це злочини проти миру, військові злочини та злочини проти людства. Вирок Міжнародного військового трибуналу також містив і вказівку на порушення норм міжнародного права (Версальського договору, Гаазьких конвенцій та Пакту Бріана-Келлога).

Аналіз вироку трибуналу також дозволяє відслідкувати і правове обґрунтування індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. У ньому, зокрема, сказано, що “міжнародне право покладає обов’язки не лише на держави, а й на окремих осіб... а злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки через покарання окремих осіб, що вчиняють такі злочини можуть бути дотримані норми міжнародного права...” [10, т.7 с.368]. Отже, цим лише підтверджуються положення Версальського договору, що згадувались вище. Принцип недоторканості вищих посадових осіб, який за певних обставин захищає представників держави, не може стосуватися діянь, які визнаються злочинами за нормами міжнародного права. Особи, що вчинили такі діяння, не можуть використовувати своє посадове становище з метою ухилення від покарання.

При обґрунтуванні індивідуалізації кримінального покарання вирок Міжнародного військового трибуналу посилається на Статут МВТ. Сама сутність Статуту, як зазначається у вироку, “полягає у тому, що окремі особи мають міжнародні обов’язки, які перевищують національний обов’язок повинування, визначений окремою державою” [10, т.7, с.369]. Відповідно, жодне посадове становище підсудних не може бути підставою звільнення від відповідальності за міжнародні злочини.

Варто відзначити, що порядок засідань і судового розгляду також був зафіксований в Статуті та регламенті. В якості санкцій до звинувачених передбачалася смертна кара й інші покарання. Вирок трибуналу вважався остаточним, не підлягав перегляду і виконувався відповідно до наказу Контрольної ради у Німеччині – єдиного органу, що міг змінити вирок і розглядати клопотання засуджених про помилування. Вирок щодо засуджених до смертної кари після відхилення клопотання про помилування було виконано в ніч на 16 жовтня 1946 р.

Принциповим кроком в історії становлення міжнародного кримінального судочинства став той факт, що висуваючи звинувачення, Нюрнберзький трибунал послався на розглянуті вище міжнародні угоди – правову основу міжнародного права того часу – Гаазькі конвенції 1907 року і Женевську конвенцію 1929 р. «Про поводження з військовополоненими».

Токіо. Нюрнбергський трибунал згідно з положеннями свого Статуту поширював свою дію у просторі лише на головних європейських злочинців, хоч відомо, що до участі у Другій світовій війні були залучені також і держави Далекого Сходу. Тому цілком закономірно, що у 1946 році було утворено Міжнародний суд для звершення правосуддя над японськими військовими злочинцями, які активно виступали на боці німецьких фашистів. Закономірним було і те, що організація такого суду як і сам суд над японськими злочинцями проходили за Нюрнберзькою схемою. Але важливо відзначити, що міжнародна кримінальна юстиція у цьому випадку відзначалася певними специфічними особливостями.

На дипломатичних переговорах між зацікавленими державами (СРСР, США, Великою Британією, Францією, Голландією, Новою Зеландією, Австралією, Китаєм та Канадою) було вирішено, що головних японських військових злочинців буде судити Міжнародний військовий трибунал, до складу якого входитимуть представники цих 9-ти держав. Пізніше до цієї домовленості приєднались Філіппіни та Індія.

Відповідальність за реалізацію цієї домовленості на практиці покладалась на головнокомандуючого союзницьких держав – генерала армії США Дугласа Макартура. На підставі виданої ним прокламації була юридично оформлена організація Міжнародного військовиого трибуналу у Токіо для суду над військовими злочинцями Японії та затверджено Статут такого Трибуналу. На відміну від Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі, котрий, як зазначалось, був створений домовленістю представників чотирьох країн, заснування Токійського трибуналу було оформлено одноособовим наказом головнокомандуючого на Далекому Сході на підставі доручення одинадцяти держав. Така обставина свідчить про відмінність в організації кримінального правосуддя над військовими злочинцями Японії.

Статут Далекосхідного трибуналу визначав його завдання, організаційну структуру та компетенцію, порядок судової процедури. Поряд з процесуальними положеннями він містив також і норми матеріального права, які визначали склади злочинів, підсудних Міжнародному війсковому трибуналу [5, с.19]. Цей Статут було поділено на п’ять розділів, що містили 17 статей, тоді як Статут міжнародного війскового трибуналу в Нюрнберзі містив сім розділів, що включали 30 статей.

Статут Міжнародного війскового трибуналу для Далекого Сходу передбачав, що його створено для “справедливого і швидкого суду та покарання головних війскових злочинців на Далекому Сході” (ст. 1). “Він має право судити та карати війскових злочинців на Далекому Сході, які обвинувачуються особисто або як члени організацій у злочинах:

а) проти миру, а саме: планування, підготовка чи ведення агресивної війни, чи війни в порушення міжнародного права.

б) воєнних злочинах, передбачених конвенціями, а саме: злочини проти законів і звичаїв війни.

в) проти людства, а саме: вбивство, насильницьке переміщення в інші місцевості, інші нелюдяні діяння, переслідування за расовими чи політичними мотивами, тощо” (ст. 5).

Суд повинен обмежувати судовий процес швидким розглядом питань та застосовувати жорсткі міри для попередження дій, що можуть затягувати ведення процесу (ст. 12).

Суд не зв’язаний технічними правилами у використанні доказів і може застосовувати більш швидку та необтяжену формальностями процедуру (ст. 13).

Суд має право застосовувати смертну кару до винних осіб, а також виносити інші покарання (ст. 16).

Обвинувальний вирок приводиться до виконання згідно з наказом головнокомандуючого союзних держав, який має право пом’якшити вирок чи якимось чином його змінити, але не в праві посилити покарання (ст. 17).

Інші статті Трибуналу передбачали правила судового процесу, який повинен був проводитись згідно з англо-саксонським правом.

Порівнюючи Статути Міжнародних військових трибуналів для суду над головними війсковими злочинцями Другої світової війни, варто відзначити спільні та відмінні риси їх організації. Трибунал для суду над головними німецькими злочинцями був утворений на підставі міжнародної домовленості чотирьох держав і передбачав проведення судового процесу на паритетних засадах. Статут Міжнародного війскового трибуналу для суду над головними війсковими злочинцями Японії визначав не обрання, а призначення головуючого за наказом головнокомандуючого армії союзників (п. “а” ст. 3 Статуту). Для розслідування справи та підтримання обвинувачення головнокомандувачем призначався єдиний головний обвинувач (п. “а” ст. 8 Статуту).

Особливість Токійського судового процесу виявилась і в тому, що головуючим суддею був призначений австралієць, а головним обвинувачем – американець, тоді як на війсковому трибуналі у Нюрнберзі суддями та обвинувачами були представники всіх держав-учасниць домовленості.

Підсумовуючи характеристику Трибуналів, що відбулися у Нюрнбергу та Токіо, варто відзначити, що вони стали важливою віхою на шляху до створення єдиного міжнародного кримінального судового органу. Як зазначає Поль Таверньє, директор науково-дослідного центру прав людини і гуманітарного права, “на них сильно вплинули історичні умови і вони (Трибунали) переважно виражали права держав-переможниць, аніж світового співтовариства загалом” [11, с.669].

Але найголовніше те, що отримали світове визнання такі поняття, як “злочини проти миру”, “воєнні злочини”, та “злочини проти людяності”. Агресивна війна, воєнні злочини та злочини проти людства були визнані найтяжчими міжнародними злочинами. Як вірно зазначив Томас Градіцкій, “було оголошено всьому світові про існування індивідуальної кримінальної відповідальності за певні діяння, що суперечать нормам міжнародного права” [12, с.35].

Досвід судової практики Нюрнберга і Токіо відкрив шлях для процесу формулювання та закріплення принципів і норм, в ході якого багато держав виступило з ініціативою закріплення таких принципів на договірному рівні [13, с.212]. Принципи міжнародного кримінального правосуддя, вироблені під час діяльності Міжнародних військових трибуналів для суду над головними злочинцями Другої світової війни знайшли своє закріплення і визнання у резолюції Генеральної асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року під назвою “Підтвердження принципів міжнародного права, виначених Статутом Нюрнберзького трибуналу” [8]. На думку Д. Шіндлера, якщо взяти до уваги Лондонську угоду від 8 серпня 1945 року та доданий до неї Статут (а також і аналогічні документи Токійського трибуналу), то Генеральна Асамблея зробила два важливих кроки. Перший полягав у тому, що було підтверджено принципи міжнародного права, закріплені як у Статуті, так і у Вироці Нюрнберзького трибуналу. А другий крок виражався у готовності доручити Комісії з Міжнародного права кодифікацію цих принципів. Більше того вказана Резолюція визнала звичаєвий характер положень Лондонської угоди.

У 1950 році Комісія міжнародного права затвердила звіт щодо “Принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу”, які знайшли своє застосування у вироці цього трибуналу”. У цьому звіті не ставилось питання про те, чи є ці принципи частиною позитивного міжнародного права, адже Генеральна Асамблея вже пітвердила це положення. Комісія обмежилась лише розробкою змісту цих принципів.

У першому Принципі проголошувалося, що “будь-яка особа, яка скоїла діяння, що згідно з міжнародним правом визнається злочином, відповідає за нього та підлягає покаранню”. Принцип містить формальне визнання того факту, що індивідум – у широкому розумінні “будь-яка особа” – може бути притягнутий до відповідальності за вчинення злочину. І це може бути справедливим навіть тоді, коли вчинене діяння не є злочином згідно з національним законодавством. Наступні три Принципи визначають, що обставини, коли особа діє як голова держави чи інший член уряду або виконує наказ свого уряду чи начальника, її не звільняють від відповідальності. Ці принципи повністю підтверджують положення статтей 7 та 8 Статуту Нюрнберзького трибуналу.

Шостий Принцип кодифікує три види злочинів, встановлених статтею 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу. Відтепер те, що Лондонською угодою визначалось як “злочин, підсудний юрисдикції Трибуналу”, отримало формулювання “міжнародно-правовий злочин”. Як справедливо відзначає Е. Греппі, підтвердження Нюрнберзьких принципів у Резолюції Генеральної Асамблеї 1946 р. та їх подальше формулювання Комісією міжнародного права стали важливими кроками у поступі міжнародного права [13, с.214].

Впродовж 45 років міжнародне співтовариство докладало зусиль аби досвід Нюрнберга втілити у постійно діючий орган міжнародного правосуддя. Проте всі ці спроби виявилися марними, а дискусії, що мали місце на засіданнях Комісії міжнародного права, якій було доручено розробку проекту Кодексу злочинів проти миру та міжнародної безпеки, а також Статуту міжнародного кримінального суду, затяглися та виявились зрештою безрезультатними [11, с.700]. За словами Мохамеда Беннуни, “експерти і політики жваво ведуть між собою розмову глухих, при чому перших приваблює перечислення наявних юридичних методів, а другі – не виявляють ні готовності, ні рішучості зробити вирішальний вибір”. Врешті-решт він приходить до невтішного висновку: “Створення Міжнародного кримінального суду наразі є вправлянням у побудові теорій”.

Югославія. Лише тоді, коли світ шокували трагічні події, пов”язані з розпадом колишньої Югославії, міжнародне співтовариство, за словами Поля Таверньє, “перестало закривати очі” на скоєні злочини та погодилось заснувати Міжнародний трибунал для покарання осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Югославської федерації. Він був створений на основі резолюцій 808 та 827 Ради Безпеки ООН від 22 лютого та 25 травня 1993 року [11, с.700]. Вперше, за майже півстоліття, серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в рамках конкретного збройного конфлікту стали не просто об’єктом зацікавленості міжнародного співтовариства, а й предметом судового розгляду. Антоніо Кассезе, Голова Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії відзначає, що “створення такого трибуналу – єдина адекватна відповідь масовим вбивствам, “етнічним чисткам”, звірствам, що мали місце на території колишньої Югославії, кількість і масштаби яких були невідомі Європі з кінця ІІ Світової війни” [14, с.695].

Варто наголосити, що свого часу пропонувалось створити міжнародний кримінальний суд для того, щоб судити за воєнні злочини США, вчинені ними у В’єтнамі, чи передати до такого суду Саддама Хусейна, винуватця іракської агресії проти Ірану. Але такі пропозиції різко критикувалися, оскільки вважали, що такі суди можуть стати прикриттям для великих держав чи приводом для того, щоб відкласти створення постійно діючого Міжнародного кримінального суду на невизначений строк.

Слід сказати, що утворенню Міжнародного трибуналу передували численні Резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджували звірства, які вчинялись на території колишньої Югославії та утворювали спеціальні комісії з розслідування фактів цих звірств та масових вбивств мирного населення. Як зазначає І.В. Фісенко, чималу роль у створенні Трибуналу відіграли і засоби масової інформації, які донесли до суспільства жахливу картину людських страждань [15, с.110].

Правову основу міжнародного трибуналу складали Резолюції Ради Безпеки 771 та 780, в яких порушенням міжнародного гуманітарного права визнавалися дії, що посягають на міжнародний мир та безпеку. На підставі цього Рада Безпеки застосувала розділ VII Статуту ООН і Міжнародний трибунал був створений в рамках повноважень, які регламентувались вказаним розділом та стосувались вжиття заходів по відновленню міжнародного миру та безпеки.

Сам Статут Міжнародного трибуналу по колишній Югославії суттєво відрізнявся від попередніх установчих документів аналогічних трибуналів, але містив всі основні принципи міжнародного кримінального правосуддя, що були визначені Нюрнбергським міжнародним трибуналом і закріплені у Резолюції ООН 1946 року.

Цей Статут містив 34 статті, що визначали компетенцію трибуналу та основні види злочинів. Більше того, п. “і” ст. 5 Статуту вказував на невизначене коло злочинних діянь – “інші негуманні діяння”, що давало суддям певну свободу дій при кваліфікації будь-якої поведінки, як негуманної. Статут визначав територіальну та часову юрисдикцію, індивідуалізацію відповідальності, склад Трибуналу, права обвинувачених, порядок винесення рішення та інші положення [16]. На відміну від Нюрнберзького трибуналу, у Статуті Югославського трибуналу уже не передбачалось заочного розгляду справ. Стаття 9-та Статуту встановлювала, що Міжнародний трибунал володіє паралельною юрисдикцією стосовно національних судів, при чому його юрисдикція має пріоритет. Це означає, що на будь-якому етапі судового розгляду Трибунал може офіційно просити національні суди про передачу справи до його відання.

До юрисдикції Міжнародного трибуналу були віднесені наступні злочини:

1. Серйозні порушення Женевських Конвенцій 1949 року;

2. Порушення законів та звичаїв війни;

3. Геноцид;

4. Злочини проти людяності [16].

Важливе значення має той факт, що Статут Міжнародного трибуналу не був єдиним нормативним документом, яким повинен був керуватись Трибунал та учасники процесу. Так, використовуючи ст. 15 Статуту, яка передбачала властивість нормотворчості, Трибунал прийняв Правила процедури і доказування, Правила тримання під вартою, а також Кодекс професійної поведінки захисника у відносинах з Трибуналом. Такі допоміжні документи свідчили про вдосконалення правосуддя у справах про міжнародні злочини та вироблення певної концепції організації міжнародної кримінальної юстиції. Варто відзначити, що велику роль у виробленні таких допоміжних документів відіграли власне судді цього Трибуналу. І як пише Поль Таверньє: “Правила процедури і доказування, розроблені ними, можна вважати Міжнародним кодексом кримінального процесу” [11, с.704].

Міжнародний трибунал по колишній Югославії був організований таким чином, щоб повністю усунути упередженість суддів та обвинувачів і звести до мінімуму необ’єктивність судового розгляду.

На користь наведеного можна привести той факт, що у ст. 11 Статуту визначались органи, з яких складається Трибунал [16]. Це Судова палата, куди входять Судова та Апеляційна колегія, Прокурор та Секретаріат, як допоміжний орган. Судді обираються Генеральною Асамблеєю ООН за поданням Ради Безпеки, Прокурор призначається Радою Безпеки за поданням Генерального Секретаря ООН. Він же має право призначати і апарат Секретаріату (ст. 17 Статуту).

Статут Міжнародного трибуналу передбачав лише одне основне покарання – ув’язнення, визначаючи його верхню та нижню межу відповідно до кримінального закону колишньої Югославії. На додаток до покарання передбачалось вилучення майна, набутого злочинним шляхом, і повернення його законним володарям (ст. 24). Смертна кара, як вид покарання, у Статуті трибуналу відсутня.

Детально регламентується механізм виконання вироку Міжнародного трибуналу [16]. Так, ув’язнення відбувається за межами колишньої Югославії в державах, які висловили бажання прийняти засуджених. Це в певній мірі говорить про те, що на даному етапі боротьба із міжнародними злочинами не є справою держави чи окремо взятої організації, а колективним зусиллям всієї с світової спільноти.

Створений у 1993 році Міжнародний трибунал поширював свою юрисдикцію і на діяння, вчинені до його утворення, та діяв безстроково (ст.ст. 8, 9 Статуту). За період його роботи було винесено два десятка публічно підтверджених обвинувачувальних висновків, проведено майже 10 справ, порушених відповідно до ст. 61 Правил процедури і доказування [14, с.695]. Саме тепер перед Міжнародним трибуналом постав колишній югославський політичний діяч Слободан Мілошевич, а перед тим Трибунал розглядав справу Караджича – ще одного югослава, який звинувачувався у геноциді проти етнічних албанців. Ці факти яскраво ілюструють дієвість міжнародного кримінального правосуддя.

Міжнародний трибунал по колишній Югославії, як і попередні Міжнародні кримінальні суди є лише судом ad hoc. У Преамбулі до Статуту та ст. 8 “Територіальна юрисдикція” визначено, що Трибунал поширює свою юрисдикцію лише на території колишньої СФРЮ, та створений винятково для покарання осіб, відповідальних за міжнародні злочини, скоєні на цій території [16]. Отже, Трибунал перестане в майбутньому існувати як міжнародний судовий орган, досягнувши своєї мети та виконавши поставлені перед ним завдання. Як виняток, пропонувалось розширити юрисдикцію трибуналу на злочини, вчинені за межами юрисдикції якої-небудь держави громадянами держав – правонаступників колишньої Югославії, проте ця пропозиція була відхилена [16, с.39].

Руанда. За створенням Югославського трибуналу слідувало створення аналогічного міжнародного органу у зв’язку із збройним конфліктом в Руанді.

Весною 1994 року більш ніж півмільйона людей було вбито у африканській Руанді. Кріс Майна Пітер – захисник обвинувачених у Міжнародному кримінальному трибуналі по Руанді назвав такі вбивства “одним з найбезжалісніших випадків геноциду за всю історію людства” [17, с.805]. Аналіз подій того часу дає підстави вважати, що геноцид був попередньо спланованою акцією – засоби масової інформації щоденно пропагували расизм, складались списки майбутніх жертв. Етнічна належність в Руанді стала або смертним вироком або гарантією виживання.

У відповідь на злочини, скоєні у Руанді протягом першої половини 1994 року, міжнародне співтовариство поставило собі за мету забезпечити дотримання міжнародного гуманітарного права і покарати винних у його порушенні [18, с.793]. 30 квітня 1994 року Голова Ради Безпеки ООН у своїй заяві засудив порушення міжнародного гуманітарного права в Руанді і поставив питання про проведення розслідування. На підставі численних резолюцій Ради Безпеки спочатку була утворена Комісія експертів для розслідування таких порушень, а в листопаді 1994 року, на прохання руандійського уряду, Радою Безпеки створений Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинених на території Руанди.

Не можна не відмітити той факт, що, незважаючи на ініціативу Руандійського керівництва щодо створення спеціального міжнародного судового органу, під час голосування по резолюції 955 щодо створення Трибуналу представник Руанди голосував “проти”, пояснюючи таку позицію певними причинами [19, с.832].

По-перше, Руанда відмовилась прийняти обмеження юрисдикції ratione temporis Трибуналу щодо діянь, що були вчинені у 1994 році. Вона справедливо підкреслювала, що скоєні у 1994 році злочини не були спонтанними діями, а їм передував значний період підготовки.

По-друге, Руанда наголошувала, що структура Трибуналу не відповідає покладеним на нього завданням. Та обставина, що апеляційна палата і Прокурор є спільними для Трибуналів по Руанді і колишній Югославії, може негативно вплинути на єфективність Трибуналу.

По-третє, уряд Руанди твердо заявив свій протест у зв’язку з відсутністю смертної кари у переліку покарань Трибуналу, оскільки законами Руанди таке покарання передбачене. Окрім того, Руанда не погоджувалася з тим, що особи, засуджені Трибуналом, повинні відбувати покарання у третіх країнах, а не в самій Руанді. Зрештою, не дивлячись на те, що Руанда голосувала проти створення Трибуналу, вона завжди підтверджувала свою готовність співпрацювати з ним.

Фактично Статут Руандійського трибуналу дублює аналогічний документ трибуналу по колишній Югославії, за винятком деяких положень. Дехто навіть вважає його “відділенням” Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії. Зокрема, у цих трибуналів спільні служби, деякі відповідальні особи задіяні в обох Трибуналах: у них один спільний Головний обвинувач та склади Апеляційних палат [20, с.167].

Відповідно до ст. 1-4 Статуту Трибунал по Руанді компетентний розглядати справи про вчинення геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Стаття 3, яка стосується злочинів проти людяності, виходить із загальновизнаного розуміння цих злочинів – у ній відсутній в якості умови зв’язок злочину зі збройним конфліктом, а також міститься важлива кваліфікаційна ознака широкомасштабного та систематичного характеру порушень [21, с.820].

Відповідно до ст.4 юрисдикція Трибуналу базується на ст.3, загальній для Женевських конвенцій та Другого Додаткового протоколу. Саме ця стаття підтверджує принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за серйозні порушення положень Женевських конвенцій. Це, на думку членів Ради Безпеки ООН, дає додаткові аргументи для усунення будь-яких сумнівів, пов’язаних із тлумаченням компетенції Трибуналу по колишній Югославії [20, с.181].

Територіальна юрисдикція Руандійського трибуналу не обмежується територією Руанди, а поширюється і на територію сусідніх держав по відношенню до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, вчинених громадянами Руанди (ст. 7 Статуту). Територіальна юрисдикція в даному випадку розширена за рахунок застосування принципу персональної юрисдикції, що на думку І.В. Фісенка є повністю виправданим [15, с.129].

Ще однією особливістю є наявність у Руандійського трибуналу трьох Судових палат. Рішення про утворення третьої Судової палати було прийняте радою Безпеки ООН через внесення відповідних поправок до Статуту резолюцією 1165 від 30 квітня 1998 р. з метою прискорення розгляду справ через велику кількість обвинувачених, які очікували суду місяцями.

Виконання вироку передбачається або в Руанді, або в іншій державі, яка увійшла до числа країн, що висловили готовність прийняти засуджених.

Окрім позитивних чинників, діяльність Руандійського трибуналу не позбавлена певних проблем. Це, зокрема, неефективне співробітництво Руандійської влади з Трибуналом, адже окремі особи, які підозрюються в геноциді, зараз займають керівні пости в державі. Великою проблемою є також і те, що одночасно дії по затриманню та засудженню підозрюваних осіб вчиняють і Руандійські судові органи. При цьому Міжнародний трибунал хоч і розглядає більш серйозні справи, національні суди, однак, виносять значно суворіші вироки. На відміну від післявоєнних Нюрнберга і Токіо, Руандійський трибунал працює в умовах нестабільності та напруженості, яка продовжує залишатися у регіоні [19, с.831].

Великій критиці було піддано і той факт, що у Руандійського трибуналу відсутній власний Головний обвинувач [19, с.848]. Це, на думку багатьох вчених та політиків, спричинило повільність дій цього судового органу.

Значення Руандійського трибуналу так само, як і Югославського не можна недооцінювати. Їх Статути, правила процедури і доказування, практика їхньої роботи стали значним поштовхом для розвитку міжнародного права.

Завершуючи характеристику Міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді, доцільним буде зазначити думку стосовно цих міжнародних органів, висловлену людиною, яка має до них безпосереднє відношення. Лаіті Кама – Голова Міжнародного трибуналу по Руанді – досить влучно окреслив той внесок, який зробили для міжнародної кримінальної юстиції ці суди. По-перше, рішення, які ухвалювали трибунали, сприятимуть розвитку судової практики, що стосується міжнародних злочинів, особливо геноциду. По-друге, із створенням цих трибуналів було встановлено принцип прямої індивідуальної кримінальної відповідальності у міжнародному праві. А це дає можливість майбутньому міжнародному кримінальному суду здійснювати судове переслідування приватних осіб за порушення міжнародного права, навіть якщо такі порушення мали місце в межах однієї держави. По-третє, створення спеціальних трибуналів є великим поштовхом до створення постійного міжнародного кримінального суду. Адже “тільки суд, який володітиме загальною міжнародною юрисдикцією та механізмом прийняття справ до свого провадження зможе реально впливати на сучасні міжнародні відносини” [22, с.697].

Міжнародні трибунали по злочинах у Руанді та колишній Югославії за своєю правовою природою не можна вважати універсальними органами кримінального правосуддя, які поширюють свою юрисдикцію в часі і в просторі на всіх осіб, що скоїли діяння, які визнаються злочинними згідно з нормами міжнародного права. Ці трибунали у своїй діяльності “прив’язані” як до кола осіб, так і до території.

Наведені факти засвідчують необхідність універсалізації міжнародного кримінального правосуддя. Цей принцип міжнародної кримінальної юстиції, поряд з принципами Нюрнбергського трибуналу, визнаними міжнародним правом, мав би стати визначальним для її повноцінного існування як важливої міжнародної інституції. Він передбачає:

а) універсальність юрисдикції міжнародного кримінального правосуддя в часі, просторі та по колу суб’єктів (фізичних осіб) за скоєння міжнародних злочинів;

б) необхідність існування постійно діючого судового органу – міжнародного кримінального суду.

Принципи міжнародної кримінальної юстиції, що історично склалися в процесі її становлення визначають притаманні саме їй особливості. Це універсальність кримінального правосуддя, індивідуалізація кримінальної відповідальності, специфіка злочинів проти людства та міжнародних злочинів, особливий порядок організації судового процесу. Лише всі ці ознаки в сукупності можуть зробити міжнародну кримінальну юстицію дієвим інструментом на шляху до міжнародного миру та безпеки.

Узагальнюючи діяльність чотирьох військових трибуналів, слід сказати, що хоч вони й досягали своєї головної мети – покарання порушників міжнародного гуманітарного права, та все ж не були досконалими, оскільки не могли запобігти будь-якому іншому міжнародному злочинові, скоєному після їх створення. Внаслідок постійної неконтрольованості міжнародних військових конфліктів та тяжкими злочинами під час них з’явилася необхідність у постійно діючому міжнародному судовому органі, який би безпосередньо займався певним колом суспільно небезпечних діянь та закрив би собою існуючу в міжнародному праві прогалину. Таким закономірним етапом повинно було завершитися становлення міжнародного кримінального правосуддя, що і було зроблено в Римі 1998 року.

  1   2   3   4   5




Похожие:

Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота Міжнародний кредит в системі банківського обслуговування зовнішньоекономічної діяльності зміст
Розділ організація міжнародного бізнесу в україні та кредитування підприємств
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота на тему: Дослідження та удосконалення процесу активізації експортної діяльності ват „Львівська пивоварня” зміст
Анотація
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота на тему: Валютно-розрахункові операції комерційних банків. Зміст
Акредитивна форма розрахунків, як засіб підвищення дохідності банку
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота з дисципліни: «Історія держави І права» на тему: «Характеристика Конституція 1919»
Розділ утворення української радянської республіки та зародження права усрр, як передумова створення першої конституції україни
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота
Вступ 3
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота на тему:“Розвиток ринку страхових послуг в Україні” зміст
Кооперативне страхування контролюється всіма членами кооперативу і тому розвивається раціонально. Малі внески роблять кооперативні...
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота
Поняття та сутність іноземних інвестицій в Україні, як об’єкту правовідносин в сфері інвестування
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота
Релігійний досвід і наукове знання: історичний контекст й актуальні проблеми взаємодії
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconРеферат на тему: Робота з файловою системою: створення каталогів, перегляд, копіювання, вилучення файлів у ос windows 98 (2000). Робота із програмою "Проводник"
Файлова система – це загальна структура, що визначає в ос найменування, зберігання І розміщення файлів. Різними типами файлових систем...
Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція Київ – 2010 iconДипломна робота на тему: Кредити та їх класифікація зміст вступ І. Сутність споживчого кредиту
Як свідчить світовий досвід, банківські операції з фізичними особами становлять близько третини загального обсягу всіх операцій,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©lib2.podelise.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы